Чому вимирає село?
Підпис відсутній
Нині сільські жителі говорять, що про них згадують лишень під час виборів: ходаки від різних політичних сил ходять від хати до хати зі своїми агітками. Завершуються вибори – і стежка за політиками заростає. Хоча чи не вона, політика, завжди впливала на розвиток сіл? І на те, що їх число зменшується? Наприклад, вчитель історії з Видраниці Ратнівського району Павло Янцевич переконаний, що політичні віяння визначали долю малих територій.
– Повернімося ще до часів Столипінської реформи 1906 року. Тоді кожен домохазяїн міг закріпити у приватну власність землю, мав право звести її в одну ділянку – відруб, а відтак і перенести туди й хату. Отак утворювалися хутори. Така аграрна реформа мала на меті не лише збільшення продовольства в країні, але й переселення селян, освоєння нових земель, – розповідає Павло Григорович. – Тож саме ці новоутворені селянські господарства були одними із основних постачальників сировини для фабрик і заводів.
Відомо, що український селянин завше був працелюбним. Тож за Столипінської аграрної реформи у 1906-1912 роках до Сибіру виїхало майже мільйон українців, які не знайшли там щастя – і згодом більшість повернулася. Саме через появу дрібних господарів, які ставали заможними господарниками в селах, збільшилася продуктивність праці і Україна в 1913 році отримала рекордний валовий збір зернових –1,2 млрд пудів (Довідник України). Однак через кілька років все змінилося. Жовтневий переворот 1917 року поставив все з ніг на голову. Пам’ятаєте, як співалося: “Мы старый мир разрушым до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим: кто был ничем, тот станет всем…” Заможних селян у 30-х роках почали вважати куркулями, вони стали ворогами народу. Політика Сталіна спрямовувалась на колективну власність.
– Саме тоді й почали зникати малі території, – додає вчитель географії із Видраниці Тетяна Назарук. – Відселення з малих територій продовжилося і під час керування державою Микити Хрущова. Наприклад, на Ратнівщині дуже багато було хуторів та урочищ. Їх назви збереглися й донині (я досліджувала цю тему), а от людей там вже давно немає. На деякі приїжджають родичі, косять сіно, а життя там нема. Навколо нашого села Видраниця було кілька малих територій з дуже гарними назвами – Поплинці, Дерть, Цюприк, Середи, Соснина, Маньово, Ракувщина, Копанки, Куреньово, Пчели... Окремі хутори злилися з селом і вже стали вулицями, таким чином межі населених пунктів в різні роки визначалися не однаково. Навіть села Задолина та Заіваново, що належать до Видраницької сільської ради, змінилися, населення там – мізер. Хутори навколо цих сіл стягнули до центральної садиби – Видраниці. Стягнули силоміць. Люди впиралися, не хотіли, однак уповноважений представник влади, комуністи розвалювали хати і переселяли люд. Почалася епоха так званого укрупнення. З двох колгоспів зробили один. Про малі території почали забувати, сюди держава вкладала менше коштів.
А хто захоче жити там, де нема дороги, газу, де закриваються школи і магазини, медпункти і бібліотеки, і, зрештою, немає роботи? І що може відчувати людина, яку насильно виселяють з обжитого гнізда?
Не підкорився владі – розвалили хату
Хто не підкорився радянській владі і залишився на хуторах чи в малих селах, зазнавав тиску. Віталій Палій із Видраниці – один із таких. Нині 77-річний дідусь хазяйнує на своїх земельних паях разом з синовою сім’єю. Де було болото, викопав ставок – і розводить рибу. Каже, що прикупили два трактори, годують дві корови, чотири бички і аж дев’ятеро... коней.
– Якби це були радянські часи, то вже б давно загримів на Сибір, – посміхається Віталій Корнилович. – Назвали б куркулем. Адже де в селі робота? От і розводимо коней для продажу, виростили кілька тонн картоплі. З того й живемо. Одним словом, не ледарюємо, – розповідає про господарювання дідусь (а мені подумалося: скільки родин годують Палії?). – Влада добре в сімдесятих роках нерви помотала. Бо, бачте, не захотів переселятися з хутора до центральної садиби.
Віталій Палій мав велику сім’ю – аж восьмеро дітей. Тож вирішив звести просторий дім – 13х6,5 метри. Поки всі тулилися у старенькій хатині, Віталій Корнилович вже бачив, де що розмістить у новозведеній оселі на шість кімнат. Думав, що збудував міцне, добротне гніздечко. Та одного разу в хату постукали представники райкому партії, голови сільради та колгоспу і наказали переселятися.
– Я не послухався. За непокору, що не вислуговувався, бо на той час працював бригадиром, мене викликали на “коврик”, як якогось злочинця, кажуть, з партії виключимо, якщо не переселишся. Відповів: “Виключайте”, і кинув на стіл партквиток. Мені пригрозили: “Будеш плакати”... Це було в квітні 1977 року. А 21 травня прийшли і розкидали новозбудовану хату до фундаменту. Дерево так і згнило. На радянські гроші збитки становили 10 тисяч рублів. А сім’я і далі тулилася в старій хаті. Отака страшна система була.
Згодом Палії на місці тієї хати збудували хліва. А коли настало потепління щодо малих сіл, розширили стару оселю. Діти розлетілися, але дідусь свого обжитого місця ні на що не проміняє.
При Хрущові виник термін «неперспективне село»
У шістдесятих роках Микита Хрущов взяв курс на освоєння цілинних земель. Акцент робився на крупнотоварне господарство. Наприклад, тільки з України на цілинні землі Казахстану у п’ятдесятих роках відправили 80 тисяч юнаків і дівчат, де вони заснували понад 50 радгоспів. Хрущов вважав, що покращити показники може збільшення виробництва кукурудзи, через що його й прозвали Микита-кукурузник. Зміцнюючи колгоспи, він почав наступ на індивідуальні селянські господарства. Тож у 1964 році ЦК КПУ прийняв постанову “Про заходи по здійсненню планомірного переустрою сіл в УРСР”. Перспективними були визнані тільки 18 тисяч 846 населених пунктів з наявних понад 30 тисяч. На 12 тисячах сіл поставили хрест. Саме в ті роки і виник термін “неперспективне село”. З таких малих територій зникали соціально-культурні заклади, в неперспективних селах та хуторах категорично забороняли будуватися. Дядьки, які наважувалися на це, проживали у власних оселях, як... квартиранти, або такі хати розвалювали. А щоб люди не втікали із сіл, а “пахали” на той колгосп, їм не видавали паспортів. Лишень у 1958 році сільське населення удостоїлося честі отримати цей документ.
...Схоже, що до сіл без майбутнього було зараховане й село Явірник Любомльського району. Колись в ньому нараховувалося до 40 хат. Із села Сукачі Старовижівського району до Явірника пролягала зручна кам’яна дорога.
– В нас була школа, на горбочку стояв магазин. Ріс у селі великий колгоспний сад, – розповідає Галина Черняк, чия родина – єдина в цьому забутому краї. – Наприкінці сімдесятих навіть цегельний завод в селі працював. Тож людям було чим зайнятися. Однак село, як неперспективне, вивезли у Херсонську область.
Правда за іншими даними його відселили з цього лісового краю не через це. Переповідають, що нібито сільські жителі мали зв’язок із бандерівцями, тому й настигла їх така невтішна доля. Нізащо не покинув села батько Галини – Данило Сидорович Дитина: не злякався ні погроз, ні бульдозера. Поїздивши по світах, повернулася тепер вже на хутір, який належить до Заболотівської сільради Любомльського району, і його донька. Каже, що тут їй подобається: “А що, із сусідами за курку сваритися, яка в город зайде?” – наводить переконливий аргумент жінка. А от чи житимуть тут її сини – не впевнена. Один вже працював у Данії, Австралії, тож знає, як живуть за кордоном. Та й що тут робити? Зайнятися приватним одноосібним господарством? Однак ситуація із фермерами та одноосібниками непевна. Може, знову, як при Хрущові, обкладатимуть податком кожне фруктове дерево? Тож чи буде життя в Явірнику, скажімо, через літ п’ятдесят, невідомо.
Не бачачи майбутнього, покидає малі села молодь. Додали невпевненості і кучмівські реформи-експерименти. Історія оцінить його не найкраще. Зруйнувавши колгоспи, він повернув сільське господарювання на кілька десятиліть назад, знову до коня, взамін не запропонувавши ні малогабаритної техніки, ні дешевих і довгострокових кредитів. Щоб селянин, який взяв землю-пай, міг годувати власну сім’ю і державу. Тож багато селян змушені виїжджати на заробітки за кордон, всі решта – ведуть натуральне виробництво, працюючи одноосібно, чи стали фермерами. Село і місто – це як небо і земля. Є села, які за роки незалежності, а це майже 20 літ, не бачили жодної копійки державних вкладень. Для прикладу – моє рідне село Лютка, що в Старовижівському районі. Бібліотеку і клуб тут закрили давно. Ферма порожня, поля – в бур’янах. Нема гарантії, що й залишиться малокомплектна школа. Виросла церква? Але це зовсім не заслуга держави, а люду, що скинувся в шапку. За роки незалежності в селі збудована одна оселя, зате пусток з’явилося – десятки. І хіба це таке одне село в Україні? Шпальти газет рясніють повідомленнями, що з реєстру знімають те чи інше село в якійсь із областей. Лишень з 1990 по 2000 рік офіційно з карти країни зникло 65 сільських населених пунктів, а з 2000 по 2010 – 268. За 2008 рік 72 відсотки сіл не мали дитсадків, в 78 – відсутній водопровід, а 57 відсотків сільських населених пунктів без газу. Кожне друге село – без школи, клубу чи будинку культури. Окрім того, й чисельність самих селян зменшується катастрофічно. У деяких поселеннях проживають одні пенсіонери, які ще утримують корівчину і продають лишки молока та картоплі державі. Вже тепер селяни б’ють на сполох. Наприклад, волинські фермери переконують: якщо держава не повернеться до села, вона не тільки загубить його майбутнє, але й зробить з нього ледащо. Частково їй це вже вдалося. Бо дехто ладен стояти на обліку на біржі праці, а трудитися не хоче. Із закладів, які повиростали, як гриби після дощу, – бари. Занюханий “генделик” є в будь-якому селі. Або ж якась тітка робить “добру” послугу односельчанам, продаючи спирт чи вино, невідомо з якого порошку зроблене. І невже влада про таких не знає? Та схоже, що до проблем громад і розвитку малих територій і справді немає чиновникам діла. Як розвиватимуться села далі, на що робитиметься акцент: на дрібне господарство, де буде більша зайнятість населення, чи на крупнотоварного виробника, олігарха-капіталіста, який при прийнятті закону про продаж земель сільськогосподарського призначення може скупити їх разом із самими селами? Запитань багато... А відповіді можуть прийти вже незабаром. Але факт, що в Україні показник старіння нації досить високий, як і вимирання, – гіркий і пекучий. Як та кропива, що росте по селах попід вікнами закинутих пусток...
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
