Поховала кохання на дні чорного моря
Підпис відсутній
До Лілі навіть не пускали рідних, боячись нервового зриву. Лікарі пояснювали, що жінці треба деякий час, щоб адаптуватися до нового життя, після усіх потрясінь.
– Це справді той випадок, коли час – найкращий лікар, і душевні сили вашої доньки відновляться, – заспокоював завідуючий відділенням і лікуючий лікар виснажених тривогою і хвилюванням батьків.
Ліля, зрозуміло, цього не могла чути і тому дивувалася, як це батьки досі її не відвідали, адже добре знала, що вони тут, у Ялті. “А мо’ приходили, коли я спала? – сльоза скотилася по її засмученому обличчі від думки про них. – Хоч би швидше прийшли мої палатні сусідки, тоді в голові менше спогадів, які ніяк не дають заспокоїтися…”
***
…Того дня зранку була така ж чудова погода. Жінка прокинулася, коли сонце заглядало просто у спальню їхнього люксового номера. Влада біля неї не було. У нього, як завжди, ранковий моціон, а сніданок вони замовляли у номер, отож він нікуди не поспішав. Ліля уявляла, яким гарним має бути відпочинок, але аж ніяк не думала, що він буде просто казковим. З Владом вони вже живуть щасливих півроку. У ве-сільну подорож не поїхали лише тому, що чоловік був надто зайнятий роботою – звична ситуація для будь-якого бізнесмена. Зрештою він і не обіцяв цього, хоча сказав, що обов’язково кудись поїдуть відпочити, хотілося десь за кордон. Але “закордон” весь час зривався, і тому, коли у нього випала нагода звільнитися на якийсь тиждень, вирішив не відтягувати і замовив у туристичній фірмі хороший комплекс у Криму. За ціною він тягнув набагато більше, аніж десь там в Анталії.
***
Новий готельний комплекс молоду пару вразив своєю розкішшю – в агентстві таки не обдурили.
– Тут і справді “как в лучших домах Парижа”, але цікаво, яке обслуговування? – Влад не міг заспокоїтися, хвилюючись за свій вибір. – Стільки грошей вгрохав...
Для Лілі не настільки важливим був комфорт, а те, що вони тиждень, а може й більше, будуть разом. Вона про це мріяла з першого дня одруження, хоча дуже мало говорила чоловіку, аби не видатися надокучливою. Молода жінка чудово розуміла, що він і без цього весь час у клопотах. Недарма подруги їй так заздрять, затягуючись за чашкою кави на шикарному балконі:
– Ох і увірвала ти собі, Ліль, мужика. Це скільки шмоток відразу накупляла. Хоч би місяць пожити, щоб не рахувати кожну копійку. А тут тобі усе: квартира, тачка, гроші – і “ноу” проблем…
***
Проблем і справді не було. Влад пропадав на роботі. Лілі треба було здати державний екзамен і отримати диплом спе-ціаліста з французької й німецької мов. Вечорами у любощах вони забували про все, і так фактично день за днем.
– Здаси екзамени – і можна буде подумати про дітей, – не раз заводив мову чоловік.
– Мені б ще на роботу влаштуватися, а то потім буде набагато важче, – розмірковувала Ліля.
– І без роботи не пропадеш, – посміхався Влад.
– То треба було мені п’ять літ мордуватись, щоб отримати червоний диплом і сидіти у хаті? – не здавалася Ліля і таки переконала чоловіка.
***
“Влад сьогодні чомусь затримується, – Ліля визирнула зі свого балкона з виглядом на море. – Яка краса!” Вдалині на золотому морському плесі, оточеному зеленими горами, виднілася яхта, а понад берегом у хвилях борсалися відпочиваючі. “Сьогодні зранку знову на море не пішла. Хіба після таких безсонних ночей можна встати? На пару годин вийдемо вже по обіді, якщо не буде грози, як обіцяли по радіо,” – з такими думками вона приводила себе в порядок.
– Ми сьогодні їдемо на прогулянку, – ще з порога заявив Влад. – На яхті. Там буде десь до десятка людей. Подорож має бути цікавою, тож треба збиратися.
– Я чула, ніби має бути гроза, то ще може зірватися, – кинула мимохідь Ліля.
– Для такої яхти гроза не страшна, – відповів Влад, набираючи номер, щоб замовити сніданок.
***
На яхті, певно, недешевій, зібралося декілька чоловік. Була тут ще одна молода пара, з якою Ліля познайомилася. Виявилося, що це москвичі. “Стаж” спільного життя у них значно більший – разом уже п’ять років. На палубу подавалися відповідні напої, які збадьорювали, але не п’янили. Легка інструментальна музика доповнювала навколишню красу. Ліля сама собі не йняла віри, що перед нею відкрилося таке життя. Адже виросла у звичайній сім’ї: мама – вчителька, тато – інженер на заводі. В принципі, вони не були бідними, але про розкішне життя не мали уявлення. Та й мама чомусь завжди з підозрою ставилася до заможних людей – вони здавалися їй нещирими. І весь час просила доньку: “Ти лише не закидай своїх знань із мови – життя непередбачуване”.
***
– Чоловік вас дуже любить, – звернула увагу москвичка Соня на молоде подружжя, коли підсіла до Лілі на кормі яхти. – Видно, що ви недавно одружилися, почуття такі ще свіжі.
– Тим більше, що ми рідко буваємо удвох, Влад усе на роботі, – підтвердила думку нової зна-йомої Ліля. – Соню, тобі не здається, що за нами тягнеться хмара?
– Тягнеться, розпочнеться гроза – заховаємося у каюті, – спокійно зреагувала Соня.
– Ой, а я дуже боюся шторму, мене точно буде нудити.
А вже через декілька хвиль яхту загойдало сильніше. Лілі відразу захотілося поближче до Влада, і вона пішла його шукати.
– Не хвилюйся, ідемо приляжеш, – пригорнув жінку до себе статний бізнесмен.
В каюті загойдало сильніше. Лілі стало геть погано і вона пошкодувала, що погодилася на цю подорож. “Такі забави не для мене”, – подумала, прилягаючи на ліжко-полицю, але вголос про це не сказала.
***
А десь за хвилин сорок Ліля не розуміла, на якому вона світі – яхтою калатало, як у пропасниці. А коли ще щось затріщало, молода жінка не на жарт перелякалася. Влад заспокоїв і вирішив піднятися до господаря, аби довідатися, куди вони зараз йдуть і яка ситуація взагалі. За дверима вона почула добрячий мат і нервові голоси пасажирів. Згодом там забігали, здійнявся крик, а через мить почувся несамовитий вереск москвички.
Ліля, вдарившись об двері, насилу їх відкрила і побачила, що коридор заливає вода. Вона теж несамовито закричала.
– Влад! Влад!
А тоді побігла до сходової кліті, бо тут внизу не було жодної людини. Яхту рвало на частини, і було добре видно, що її тягне на дно. Соня вже борсалася у воді разом зі своїм Сашею.
“Де ж Влад? Що робити? Я ж погано тримаюся на воді?” – перелякана Ліля кричала не своїм голосом, вхопившись за дерев’яне крісло, що дивом опинилося поруч. Вона вже хвилювалася не так за себе, як за чоловіка: де він подівся, що трапилося? І коли її викинуло за борт, вона мертвою хваткою трималася за спинку цього рятувального крісла. Що відбувалося далі, вона не розуміла. Лише коли хвиля підняла її на гребінь, вона наче уві сні помітила яскраво-червону майку Влада і те, як він швидко гріб руками.
– Влад, Влад! – і знову темрява і солоний присмак у роті...
А потім Ліля відчула чиюсь міцну руку.
– Тримайся, – голосно крикнув Саша, подаючи їй частину круга, за який теж вхопився однією рукою. Неподалік на іншому кидало Соню.
***
Вона не знає, скільки часу провела у цьому морському пеклі. Отямилася уже на лікарняному ліжку. Згодом зрозуміла зі слів лікарів, що з нею трапився нервовий зрив. Опритомнівши, вона запитала, що з чоловіком. Лікар відвівши очі сказав:
– З ним усе добре. Дякувати Богу, ніхто не загинув. Вас врятував чоловік із Москви. Вони приходили вас провідувати, передача в тумбочці, залишили свій телефон, бо вже сьогодні від’їжджають додому. У мене в кабінеті зараз є ваш чоловік...
– Я не хочу його бачити, – ледь вимовила Ліля.
– Добре, добре. Не хвилюйтеся, вам стане легше – і ви зможете побачити своїх батьків...
***
Ліля пролежала тут тиждень. Вона справді “відлежалася”, і вже по-іншому дивилася на цей сонячний світ. І навіть не захотіла зайти в готель, аби забрати там свої речі. Вона похоронила на дні цього Чорного моря своє кохання і усе, що було з ним пов’язане. Як житиме далі – не знала, та точно знала, що кохання не вимірюється кількістю грошей...
Олеся ХАРЧУК
| Comments: |
