«Я по плоті й духу син і рідний брат нашого безталанного народу…»

10 березня минає 150 років з дня смерті одного з найвидатніших українців, геніального автора “Кобзаря” – Тараса Шевченка. Його всі знають, більшість з нас шанує, любить і гордиться неповторним основоположником української поезії, який сміливо заявив про Україну, українців, силу й милозвучність нашої мови тоді, коли її забороняли, коли частина “малоросів” її цуралася й друкувала свої твори на “великорусском языке”, аби здобути славу у великій імперії. Це вже згодом ми зрозуміли, що значить Шевченко для України і скільки він додав до українського духу! А як ставилися до нього при житті, чи відчували велич колишнього кріпака, чи розуміли, що він житиме у своїх творах у всі віки?
Хотів жінку «сироту й крепачку»
Про те, що талант Шевченка був помічений його сучасниками, насамперед свідчить факт його викупу із кріпацтва. Бо чи пройняв би якийсь невідомий неосвічений малорос Василя Жуковського, вихователя імператора Олександра Миколайовича, аби клопотатися перед самою царицею, щоб добитися для нього свободи? Чим же він притягнув до себе спочатку свого земляка-художника Сошенка, а потім і поета-романтика Жуковського? Найперше розумом. Михайло Чалий, український громадсько-культурний діяч, друг Сошенка, який знав Кобзаря, згадував, що поет-самоучка дивував тим, що його “світлий природний розум систематизував знання, відрізняючи між ними важливі і неважливі, не завантажуючи пам’ять непотрібним мотлохом”. А згодом, отримавши волю, в Академії мистецтв він стає ще й улюбленим учнем відомого художника Брюллова! Правда, іноді на художника і поета нападала лінь, так казав український письменник й етнограф Афанасьєв-Чужбинський, він тоді радів дощовим дням, не вставав з ліжка і читав чи нові журнали, чи необхідні йому історичні твори.
Воля надто піднесла молодого парубка з України, однак не запаморочила ні на мить. Він, за словами Чалого, залишився таким же правдивим, “не заразившись хитрістю й лукавством, не втративши жодної риси народного типу”. Напевно, тому, мріючи про сім’ю, Шевченко просив свого родича Варфоломія Шевченка підшукати йому жінку, але неодмінно “щоб була сирота, наймичка і крепачка”, бо, як казав сам: “Я по плоті й духу син і рідний брат нашого безталанного народу, то як же таки себе поєднать з панською кров’ю? Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті?”
Але панночки звертали на нього увагу, хоча поет і художник аж ніяк не виділявся красою. “Обличчя Шевченка не було гарне, але його вираз показував присутність у цього чоловіка великого розуму. Коли він говорив з жінками, обличчя його ставало надзвичайно приємним. Жінки його дуже любили”, – такі спогади залишив Ганненко, сучасник Шевченка. А Афанасьєв-Чужбинський жодного разу за час їхнього знайомства не помітив за Шевченком ніякої прив’язаності, яку можна було назвати серйозною: “Він любив жіноче товариство, захоплювався, але ніколи надовго”.
Те, що поезія Тараса стала надзвичайно популярною в Україні – безперечний факт, про це теж є чимало спогадів. Але чим вона прихилила великоросів, які зневажливо ставилися до “просторєчья”? Насамперед – народністю, бо то-дішнім дворянам-лібералам, слов’янофілам, петрашевцям та іншим, так званим “народовольцям” тогочасної доби, теж було небайдуже життя простого народу. Той же Костомаров, історик і громадський діяч, заявляв, що Шевченко “возвеститель народных дум, представитель народной воли, истолкователь народного чувства” і аж ніяк не бачив у ньому українця-самостійника. “Будучи малорусским поэтом по форме и языку, Шевченко в то же время поэт общерусский”, бо “судьба связала малорусский народ с великорусским неразрывными узами… оттого поэзия Шевченко понятна и родственна великоруссам”, писав цей історик.
Хоча у Шевченка було своє бачення подальшої долі України, яке він не приховував. Адже, коли у 1846 році йшлося про створення Кирило-Мефодіївського братства у Києві і Костомаров проголосив, що “все должны объединиться под рукой православного царя и веры”, Шевченко обурливо відповів: “Вот тебе, бабушка, и Юрьев день! – Ты, Мыкола, хочешь всех славян в попов-ский дом собрать”.

«Аристократичні» українці не завжди його розуміли
Шевченко завжди відзначався прямолінійністю. І саме ця риса віддаляла його від земляків – “аристократичних” українців – яким себе, для прикладу, вважав Пантелеймон Куліш. Хоча вони приятелювали, та прірва у поглядах на життя й майбутнє України (Куліш дуже боявся революційних заворушень і краще майбутнє для земляків вбачав у просвітництві) завжди лежала поміж ними. Не дивно, Шевченко родом з Правобережжя, батьківщини Максима Залізняка й загалом войовничого холодноярського козацтва, а Куліш – зі Слобожанщини, де козаки частіше засідали з царськими боярами й прислухались до Москви.
І хоча декому тепер хочеться подати Тараса Шевченка як такого, який, вибившись у люди, не змінив своїх мужицьких манер, а тим більше, як “спившегося дикобраза”, то це ніщо інше як паскудство, котрим намагаються принизити талант цього Великого Поета. Полковник Суханов-Підколизин, який ще дитиною брав у Шевченка уроки малювання й добре його знав, писав: “В доме моей матери, где он часто бывал и где вина подавались в изобилии, никогда он не бывал в “подпитии”. Бывая у него и засиживаясь подолгу, мне никогда не случалось видеть его в невменяемом состоянии; никаких цинических выходок он себе не позволял; никаких грубых выражений не употреблял…”
Смерть поета ще більше справила враження на сучасників, які усвідомили величезну втрату. Свідченням цього є те, що російський художник Жемчужников й історик Лазаревський закликали усіх тих, хто був знайомий з Шевченком, поділитися спогадами про нього, на що згодом відгукнулося до ста відомих на той час людей. З них можна багато пізнати як про самого Шевченка, так і про ту добу, в котрій йому довелося жити. Можна зробити чимало висновків, але найважливіший той, що Тарас Шевченко був людиною надзвичайною, неординарною, талановитою від Бога, що й позначилося на його долі. А доля у нього була така ж безталанна й важка, як і в українського народу…
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
 

• Нравится
•