«Мене вітають зі святом 23 лютого»

Село Нижній Вербіж Коломийського району схоже на ошатне містечко –  тут є середня школа, дитсадок, школа мистецтв, дві церкви, народний дім, клуб, лікарська амбулаторія, аптека, поштове відділення, бари, триповерхові магазини, де продають меблі, будматеріали, побутову та фототехніку, є своя телефонна станція, село газифіковане… І неабияка заслуга в цьому – Марії Карпенюк, якій вербіжчани майже 30 років підряд довіряють крісло сільського голови.Минулого року Марія Карпенюк, яка з 1982 працювала сільським головою, вже й не думала балотуватися на цю посаду, бо два роки тому вийшла на пенсію. Проте односельчани, довідавшись про її намір, приходили до неї додому та вмовляли. Вона ризикнула – і з великим відривом обійшла чотирьох претендентів: з 1065 голосів набрала 635.  
– Ризикнула, бо ще хочу доробити задумане, – зізнається Марія Василівна – з обличчя цієї привітної жінки ні на мить не зникає посмішка. – Хочеться виробити документацію на новий клуб, маю надію відкрити ще одну групу дитсадка, вже добудували міст, який зруйнувала повінь у 2008, адже наше село омиває чотири річки…
Маючи сільськогосподарську освіту, пані Марія спочатку працювала секретарем сільської ради та паспортистом, а вже тоді її обрали головою. Вважає, що перед тим, як боротися за цю посаду, треба побути депутатом, вивчити роботу, вирішити не одну скаргу.
– Коли працювалося краще: у радянські часи чи тепер? – цікавлюся.
– Тоді легше було з грішми, виконувався бюджет. Та тепер краще. Самі плануємо, словом, сам собі газда. А колись у скрутні часи навіть ділили всілякі продукти, до прикладу, роздавали по двісті грамів кукурудзи за літр зданого молока. Пригадую, вирішили не ділити горілку баптистам, та прибігла ображена бабця: “Як ми не п’ємо, то робітникам буде”. (До речі, пияків у нас нема, ні на якому весіллі не побачите їх – ті, що колись були, померли, а молодь працює.) Згодом були важкі часи, коли паювали землю – стояв такий крик і плач! Але так поділили, щоб кожен мав кусочок. Потім була непроста ситуація: в селі лишилася українська церква, а про себе заявила група греко-католиків. Слава Богу, тепер є і православна українська, і греко-католицька церкви, будується ще два храми. Як таких проблем, в добрий час мовити, нема. Хочу сказати, що відколи я головою, маю щастя на розумних і відповідальних сільських депутатів.
Тому в селі і зареєстровано 44 підприємства та 126 підприємців, які допомагають – подарунками ветеранам, інвалідам, ремонтом старенького клубу, відбудовою дитсадка. До речі, у 2007 році Нижній Вербіж виборов третє місце в Україні з благоустрою села. Та, окрім справ громади, Марія Василівна переймається особистим життям людей. Як каже, “купи сімей полагодила, врятувала від розводів”. Пригадує, як розлучалася одна бездітна пара. Коли з юристом вже проводили опис майна, Марія Василівна стала вмовляти молодих. І таки їх помирила! Через рік в сім’ї народилася дитинка, а там – друга. “Я маю бути і мамою, і вчителькою, і порадницею…” – каже голова.
– А як сім’я ставиться до Вашої роботи?
– Маю сина, який з дружиною на заробітках, двох онучок. Молодша все каже, що буде війтом (до речі, у родині нашим селом керували ще мій прадід та рідний дядько). Але якби не мій мудрий і добрий чоловік, з 29 років не була б головою. Можу додому і в дев’ятій вечора прийти, а під час повені у сільській раді і днювала, й ночувала. Як кажуть люди, маю чоловічу роботу – мене навіть зі святом 23 лютого вітають, – сміється. – І відпочити нема часу (бувало, вночі навіть їсти варила чи прала). Раніше відпусток не брала, а минулого року якщо із 45 днів десять вдома була, то добре. За стільки років я так звикла до людей, що не уявляю, щоби хтось до мене не прийшов. Відколи я сільський голова, не вернула з кабінету людину, щоб та вийшла з плачем чи гіркотою, стараюсь пояснити так, щоб була довільна. Бо мене і бабця, і мама вчили: “Як не можеш зробити добра, то й не роби зле”.
Олена ПАВЛЮК,
Івано-Франківська область

• Нравится
•