Прощальний дзвінок Михайлини Коцюбинської

На Різдво прикро вразила звістка про смерть Михайлини Коцюбинської. Минуло сорок днів, як вона відійшла у вічність. Я мав таку щасливу нагоду бути знайомим і спілкуватися з цією непересічною людиною, світлою особистістю. Її називали “живою енциклопедією української літератури”. Донька молодшого брата письменника-класика Михайла Коцюбинського, відомий літературознавець, упорядник творів Василя Стуса належала до покоління шістдесятників і не зганьбила знаменитого прізвища. За двотомник “Мої обрії” отримала Шевченківську премію та орден княгині Ольги третього ступеня.
З Михайлиною Коцюбинською мене познайомила волинська дисидентка з Колок Наталія Каразія. У “Книзі споминів” пані Михайлина з теплотою згадує їхню багаторічну дружбу. Вона та її донька Тетяна неодноразово бували на Волині в Колках.
Напередодні 75-річчя Михайлини Коцюбинської, восени 2006-го я побував у неї в гостях в затишній квартирі на житловому масиві Троєщина в Києві. Мене зустріла усміхнена господиня та кіт Тимко, який, за її словами, щоранку приходив до неї вітатися. За кілька хвилин розмови виникло відчуття, що я знаю пані Михайлину все життя. Настільки легко і цікаво було з нею спілкуватися. Ми тоді говорили про її знаменитого дядька та батьків, про творчу драму великого поета Павла Тичини, про поезію Василя Стуса та листи В’ячеслава Чорновола. Дуже відверто Михайлина Хомівна розповідала про своє особисте життя та стосунки з Борисом Антоненком-Давидовичем.
Найбільше з тієї зустрічі запам’яталася щирість та неперевершене почуття гумору. Адже господиня багато літ колекціонувала анекдоти. Називала їх “ковтком озону в задушливій атмосфері”. На запитання про сучасну політичну ситуацію вона також відповіла старим єврейським анекдотом: “Знаєте, як розмовляли два мудрі рабини? Вони мовчали, бо кожен знає те, що знає й інший. Так що давайте краще помовчимо”.
Ця мудра жінка вміла радіти і тішитися життю, своїм оптимізмом заряджала інших. Такою доброю і усміхненою я її запам’ятав.
Михайлина Коцюбинська була переконана, що український дух незнищенний, він знову з попелу відроджується і розвивається. Але дуже часто чомусь все зупиняється, ми весь час повертаємося на ті самі позиції. І процитувала слова свого великого друга Василя Стуса: “Вічно ембріонна Україна”, яка ніяк не може народитися.
Згодом ми спілкувалися по телефону, я вітав її з Днем незалежності та днем народження. Кожного разу, буваючи в Києві, збирався завітати до неї в гості. І Наталія Каразія регулярно нагадувала: “Михайлина вас чекає, хоче подарувати свою “Книгу споминів”. Але, як завжди, за браком часу відкладав до наступного приїзду.
Тому приємною несподіванкою для мене став телефонний дзвінок від Михайлини Хомівни за місяць до Нового року. Вона цікавилася, як поживає її давня подруга з Колок і яким чином їй можна допомогти, говорила, що трішки прихворіла, але продовжує активно працювати.
Адже пані Михайлина була не тільки сумлінним дослідником-літературознавцем, але й активним читачем. Коли мова зайшла про книжкові новинки, порадила щойно видану книгу Станіслава Цалика і Пилипа Селігея “Таємниці письменницьких шухляд”. Захоплююча розповідь про українських радянських класиків, які жили в будинку літераторів на вулиці Богдана Хмельницького в Києві. Нині на його фасаді 27 меморіальних дощок. З багатьма письменниками доля зводила пані Михайлину. Ніби за містичним збігом обставин, я якраз закінчив читати це дослідження. Але виникли запитання, на які відповісти могла тільки вона. Збирався задати під час своєї поїздки до столиці. Хто ж знав, що це був прощальний дзвінок від Михайлини Коцюбинської. Вже вкотре переконуюся, нічого не варто відкладати на потім. Може бути пізно. Так і сталось.
* * *
У моєму мобільному в списку імен є номер телефону Михайлини Хомівни. Вже минуло сорок днів з дня її смерті, але все не наважуюся його видалити, хоча добре розумію, що вже більше ніколи не почую приємний, трішки хрипкуватий голос: “Пане Костю, вас турбує Михайлина Коцюбинська…”
Кость ГАРБАРЧУК

• Нравится
•