«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову»
Підпис відсутній
173 укази нищили мову
Українська письменниця Оксана Забужко нарахувала лише за неповних 200 років 173 урядових постанови, які забороняли українську мову. Можна лише дивуватися й радіти, що вона ще жива. Ось лише деякі з них. Перший такий указ царя Михайла від 1622 року з подання московського Патріарха вимагав спалити в Московії усі примірники надрукованого в Україні “Євангелія учительного” Кирила Ставровецького. 1720 рік – Петро І заборонив книгодрукування українською мовою і вилучив українські тексти з церковних книг. 1832 року Правобережну Україну перевели на російську мову навчання. 1863 року виходить всім відомий Валуєвський циркуляр, який заборонив друкувати україномовну духовну й освітню літературу, бо “ніякої окремої малоросійської мови не було і бути не може”. А Емський указ Олександра ІІ у 1876 році наклав вето для ввезення із-за кордону української літератури, ставити вистави нашою мовою й друку текстів під нотами. В цей час у Петербурзі створюється таємна комісія, яка дійшла висновку, що українське “наріччя” дає можливість для “відокремлення, хоча б в далекому майбутньому, України від Росії”, тому його треба позбутися.
Ось яке значення має мова, що зрозуміли навіть зцивілізовані північні дикуни! Олександр ІІІ у 1988 році пішов далі, не дозволяючи хрестити дітей українськими іменами (певно, звідси й пішли наші Івани). Столипін, окрім численних заборон на мову, в 1910 році прибрав усі українські товариства. Правда, реакційний режим, відомий як “столипінщина”, довго не проіснував – 1911 року Столипіна вбили у Києві. Після 1970 року захистити дисертацію можна було лише російською мовою. З 1984 року вчителі російської мови отримували підвищену на 15 відсотків зарплату, аніж вчителі української, діловодство в усіх музеях в СРСР було переведено на російську. 1989 року виходить постанова про “законодавче закріплення російської мови як загальнона-ціональної”, а 1990 – ВР СРСР прийняла Закон про мови, де російській мові надавався статус офіційної.
Українізація Скрипника стала самогубством
Щоб втриматися в бунтівній Україні й накинути комуністичні ідеї, більшовики діяли звичним для Московщини методом – гнучкою хитрістю, видаючи спочатку укази, які нібито протидіяли русифікаторським спробам відтіснити українську мову на другий план. Саме на X з’їзді РКП (б) 1921 року Сталін заявив, що “село є хранителем національностей”. Ось чому на початку 30-х років “відкрили фронт” на українських селян і мову. У 1920-х роках виходить чимало українських термінологічних словників, зокрема, й доповнений Грінченковий “Словник української мови”. Особливо справа українізації набула великого розквіту за часів Скрипника, з 1927 року – народний комісар освіти. Цей переконаний більшовик свято вірив, що комуністичні ідеали направлені на розквіт національних інтересів України. “Коли взяти УРСР, її національний склад, то понад 80 відсотків усього населення країни належить до однієї національності – української… Треба констатувати, що Україна є найбільш однонаціональною державою”, – наголошував він, аби потужно впроваджувати усе українське. Це, зрозуміло, запам’ятали совєти й зробили Україну багатонаціональною, винищивши усілякими методами українських людей й наславши сюди своїх кагебістських прислужників. Скрипник не був інтелектуалом, а тому його “українізацію” дуже скептично сприймав Сергій Єфремов (автор фундаментальної роботи “Історія українського письменства”, загинув у таборах), який усвідомлював дії більшовиків, а тому пророче зазначив: “Українізація без українців, або краще – на погибель українцям”. Коли за наказом Сталіна у 1933 році украї-нізацію припинили, Скрипник застрелився. В Україні почалася доба великого терору.
Окрім людей, нищили наші словники, бо вони несли “шкідницьку виробничу термінологію”, ліквідували “націоналістичні перекручення українського правопису”, навіть позбулися “націоналістичної літери “ґ”. А українських мовознавців, укладачів словників, літераторів запроторили у табори й розстріляли. Хто чудом вцілів, перебирався за кордон.
І що ми маємо після насадженої нам шовіністичної радянської влади і “языка, которым разгаваривал Ленин”? Те, що колись передбачив Іван Нечуй-Левицький: “Наші московські “брати-слов’яни” в свойому візантійсько-московському православії і в своїй зажерливості задержать духовний зріст України на цілі віки, як задержують і свій зріст… Український народ зостанеться позад польського і литовського, і грузинського, і навіть позад казанських татар, бо всі ті породи вчаться на своїх мовах: це наше лихо, що ми, слов’яни, близькі до великоросів. Україну чекає погана перспектива в Росії, перспектива темна, як ніч”. Ми вже цю перспективу мали. Засвітила вона нам знову. Особливо яскраво у білокам’яній північній столиці, де трясли українську бібліотеку, аби витрясти бодай натяк на націоналістичні ідеї. А тепер хочуть перейменувати в “бібліотеку дружби народів”. Й відразу взялися за українські товариства – через сто літ знову повертається столипівщина. Громадська організація Федеральна національно-культурна автономія “Українці Росії”, зареєстрована 1998 року, ліквідована постановою суду з подання Міністерства юстиції. Й так само поступили з Об’єднанням українців в Росії. Тепер у Москві будуть робити “правильне” аналогічне товариство, яким, безперечно, під пильним оком феесбешників, заправлятимуть наші козачки, віддані ідеї “рускага міра”.
В Одесі російська уже офіційна
І, як бачимо, що не довершили совєти, тепер прагнуть довершити “донецькі” зі своїми ставлениками на місцях. Аж надто вже вправний у цьому Табачник, який ініціативними пропозиціями ревно “б’є чолом” перед Кремлем. При вступі в аспірантуру уже не треба здавати українську мову, новим законопроектом він хоче впровадити вивчення світової літератури, в якій перевага надаватиметься саме російській, а українську пропонує “підчистити” від неблагонадійних письменників, наприклад, таких, як Василь Барка (емігрував у США), який написав відомий твір “Жовтий князь” про Голодомор (на основі його Олесь Янчук зняв вперше про ці події фільм “Голод-ЗЗ”). Інший ревний захисник російської Костусєв, нині мер Одеси, наказав вести діловодство у міській раді лише мовою північних сусідів. А бидлякуватий одеський “даішник”, якийсь сержант Швець, заявив водієві, який говорив українською, що “не понімає тєлячью мову”. В Донецькій і Луганській областях уже взялися закривати українські школи, яких там і так як кіт наплакав. Недарма Борис Колесніков заявив, що до кінця свого президентського терміну Янукович зробить російську другою державною мовою.
Москва, розуміючи, що для неї настав останній вирішальний момент “в битві за Україну”, кидає на це всі сили. Тут відразу пригадуються аналогічні події початку 30-х років, коли після винищення українських мовознавців Москва, наказуючи переглянути кадри “на мовному фронті й вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи”.
І як знаємо, ненависть до нашої мови у росіян ще й тому, що вона є тією цементуючою силою, яка тримає українську державність, формує національну свідомість.
Російський філолог Ізмаїл Срезневський чітко сказав: “Без усякої іншої науки ще можна обійтися, без знання рідної мови обійтися не можна… бо народ і мова, одне без другого, не можуть бути представлені”. Отож, щоб залишитися українцями, нам треба зберегти свою мову.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
| Comments: |
