«Наручниками били по голові, що аж іскри з очей сипалися…»

Дарка ГУСЯК

Думаю, такі болісні переживання зараз не раз проймають душу пані Дарки, коли вона вмикає телевізор у своїй невеличкій львівській квартирі. Мо’, не раз тихо втре сльозу. Те, що пережила, не забудеться ніколи. Якими пророчими є слова командира Шухевича, почуті нею у 1950-му році: “Не сумніваюся, що Україна буде незалежною, але не відразу такою, за яку боремося сьогодні. За українську владу треба буде ще боротися!” А мо’, ті, хто пройшов через гулагівські табори, тримають біль в душі, знаючи, що сльозами біді не зарадиш...
Дарка Гусяк народилася у патріотичній сім’ї в місті Трускавець. Її батько у 1940 році був засуджений до 17 років ув’язнення й пропав безвісти, п’ять двоюрідних братів загинули в УПА. Саме брат Роман Різняк, відомий під псевдо Макомацький, привів її в ОУН. Бо якщо у 1939 році західнякам було ще цікаво довідатися, хто такі більшовики, то після їхнього відступу й залишеної ними руїни та замордованих людей знали, хто має повернутися і від кого треба боронитися. У 1946 році, після масових арештів у Трускавці, їй разом із мамою запропонували перейти в глибоке підпілля.
– Ліквідували господарку, кинули хату і пішли. Зустрілися з мамою в Стрию, де отримали фіктивні документи, – розповідає про ті далекі часи пані Дарка. – Треба було десь легалізуватися, під виглядом польських переселенців. Мартусю (Марта Пашковська, член ОУН – авт.), яка була з нами, представляли як сестрінку, мамину племінницю. Зайшли в село Грімне у Городоцькому районі, там у плебанії, хаті священика, була вільна половина, в якій сільський голова дозволив поселитися. Відремонтували, обжилися, через якийсь час приїхала Катруся (Зарицька, дружина Михайла Сороки, відомого члена ОУН – авт.). Згодом хлопці, Левко і Зенко, зробили у нас криївку, де у 1947 році три тижні перебував Шухевич. Він мав тут зимувати, та стало погано із серцем, і знайшли змогу трохи у Львові його підлікувати. Тоді ніхто не знав, ким є Шухевич, думали – провідник, а хлопці називали його командиром. Він був надзвичайним конспіратором. Зенко (Михайло Заєць – охоронець Шухевича – авт. ) п’ять років не знав, що охороняє командира УПА. Якось, пробираючись у Скнилові, залягли на землю, і Зенко запитав: “Друже командир, де головний провідник може бути: тут чи за границею?” Той посміхнувся і сказав: “Де йому бути, як не в Україні”. Олекса Гасин (псевдо “Лицар”, полковник УПА – авт.) був хорошим військовиком, але з Шухевичем розходився у політичних поглядах: Гасин вірив, що Америка піде війною проти Росії і що виникне ситуація, коли ми зможемо вибороти незалежність від Росії. Шухевич у те не вірив, як і німцям, навіть тоді, коли проголошували Акт незалежності у Львові. Знав атмосферу Вермахту, де прихильно ставилися до українців, і гестапо та Гітлера, які мали свої погляди. Коли він брався за організацію армії, то теж знав, чим усе завершиться, але бачив у цьому необхідність, бо вважав, що ніхто не здобув волі у світі без пролиття крові.

Від маминих криків почалися галюцинації

З того часу вона стала його зв’язковою. Згодом, коли у їхній хаті “участковий” застав хлопців, що не встигли заховатися у криївці, звідси чудом вдалося втекти. Місце запасне було завжди. У 1950 році Дарка Гусяк відчула, що за нею стежать, про що повідомила своїх. Мала ще виконати завдання – передати результати однієї зустрічі – і зникнути на деякий час. 2 березня 1950 року її взяли несподівано, коли вийшла із трамвая. Вона навіть не встигла вхопити зброю, з якою ніколи не розлучалася. Зразу пропонували співпрацю, а коли зрозуміли, що дівчину не вдасться завербувати, почали нещадно бити.
– Били так по голові, що аж іскри сипалися. Я думала, що це так до слова люди говорять, а то таки правда, – про ті катування, відчувається, їй говорити важко.
Дарці відрізали косу, гумовими палицями й ременями били по вухах, руках, ногах. Цигарки гасили об нігті на руках, затискали пальці у дверях. Не плакала, не кричала, – тільки молилася. Та коли почали катувати маму, яку арештували раніше, то від її криків у дівчини почалися галюцинації – злякалася, що не витримає, й наважилася передати Шухевичу записку, аби він відійшов з Білогорщі, хоча й не відкидала думки, що в камеру могли підсадити провокаторку. Одна із “побитих” арештанток “Роза” нею й була. Тому, зрозуміло, записка потрапила в руки енкаведистів. Адресувалася вона на інших людей, які не знали, де Шухевич, але його “вичислили”. І, як відомо, 5 березня Роман Шухевич загинув. Не дивно, що коли в тій тюрмі на вулиці Лонцького, де її катували, відкрили музей, пані Дарка його не відвідала. Після року тюрми тут, а потім стільки ж у Києві, її відправили на 25 років у сибірські концтабори. Потім опинилася у Мордовії – відправили на суд групи політв’язнів, серед яких був і Михайло Сорока.
– Десь в останні чотири роки нам (Галина Дидик, Дарка Гусяк, Катерина Зарицька і Марія Пальчак – авт.) трохи пощастило, –  розповідає пані Дарка. – Одеський публіцист Караванський передав через жінку на побаченні, а вона – дисидентам у Москві про наше табірне життя. І це якось попало аж до Парижа. Тоді комуністи всього світу критикували американське правосуддя – там засудили комуністів до смерті, згодом замінивши вирок на 25 років. А то вже до Москви посипалися листи зі всього світу від комуністів: чи це правда? Тут злякалися, що приїде комісія, і нас заховали в лікарні у спеціально збудованому житловому будинку. Кормили за табірним режимом. Тоді могли бути після роботи на повітрі вже скільки хотіли. Галина цілими днями збирала кульбабу і робила салат – так хотілося вітамінів.
Повертатися з табору не було куди – мама із сестрою відбували термін в Якутії, а інша сестра жила в Польщі. Тому Дарка Гусяк поїхала у Волочиськ на Хмельниччину, де вже два роки жила подруга Катруся, якій теж не дозволили повертатися у Галичину. Діти і внуки Катрусі Зарицької, яка померла у 1986 році, стали для неї, як рідні. У 90-х роках пані Дарка знову з головою поринула у політичну діяльність, організовуючи осередки ОУН у Волочиську, Підволочиську, Тернополі, Хмельницькому. Зусиллям депутата Львівської міської ради Ярослава Лемика Дарці Гусяк, на той час уже члену проводу і голові Ліги українських жінок, виділили однокімнатну квартиру у Львові, де й проживає донині.
Недарма наших “північних братів” лише одне словосполучення “український націоналіст” приводить у “содрогание” – вони знають, що поки є такі люди у нашій державі, доти бути й Україні. Але таких людей мусимо мати не десятки чи сотні, а мільйони, бо як геніально сказала Ліна Костенко: “...сієш, сієш, а воно не сходе, і тільки змії кубляться й сичать”.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Львівська область

• Нравится
•