«Мамо, не плач, я ж не одна така, калік на світі багато…»
Сім’я МАРЧУКІВ уже багато років добивається справедливості
Жіночий голос у телефонній трубці наполегливо просив приїхати в село Золотилин Костопільського району. Співрозмовниця крізь сльози повідала про свою біду: “Дитину скалічили при пологах, вже багато років минуло відтоді, тому нічого не можу довести. Скаржилася в різні інстанції, але скрізь отримую чиновницькі відписки”.
Нині в цій справі надзвичайно важко з’ясувати істину, але Світлана Марчук звернулася в редакцію, щоб поділитися з читачами наболілим, сокровенним. Хіба можна словами передати нестерпний материнський біль. В її очах німе запитання: “Чому моя дитина каліка?”
Світлана Марчук зверталася і продовжує звертатися в усі можливі інстанції: від районної влади і аж до столичної. У неї цілі стоси листів-відповідей від чиновників всіх рангів, включаючи прем’єр-міністрів та президентів України. Жінка вже багато років добивається справедливості.
Світлана вийшла заміж за Василя Марчука у 1981 році. Спочатку жили зі свекрухою, згодом збудували свою хату. З нетерпінням чекали дитину.
Народження дочки Світлана Сергіївна пам’ятає з найменшими подробицями, хоча вже минуло 25 літ. За її словами, вагітність протікала нормально. Ввечері 26 вересня 1985-го жінку завезли у пологовий будинок у Костопіль. Там її оглянули медики і сказали, що вже буде народжувати.
– Але мене поклали в палату, – пригадує Світлана Марчук, – і я лежала до шостої години ранку. Навіть ніхто не приходив. Вранці навідалася чергова медсестра і сказала, що їм треба здавати зміну, а я ще не народила. Мені зробили якісь уколи і стали просто видушувати дитину. За словами медиків, я народила о восьмій годині ранку. Дівчинка, яку ми назвали Тамарою, була вся синя, права ніжка вивернута повністю. Коли поцікавилася, що сталося з дитиною, то мені відповіли: я її придушила. Дитинку в мене забрали на консультацію до лікаря-травматолога, яка поставила діагноз “вивих тазово-стегнових суглобів”. Я відразу хотіла поїхати в обласну лікарню на обстеження, але костопільський травматолог нам не дала направлення. Тамарі у віці два тижні наклали гіпс у Костопільській районній лікарні. Тоді мене запевнили: коли дитина підросте, то все буде нормально і вона ходитиме. Чому лікарі від мене приховали, що скалічили дівчинку під час пологів? Чому своєчасно не поставили діагноз? Вона б виросла нормальною дитиною, – переконана Світлана Сергіївна. – Мене постійно заспокоювали, що все наладиться.
Через кілька тижнів жінка зрозуміла: щось негаразд із дитям, і поїхала на консультацію до травматолога. З тих пір розпочалися “ходіння по муках”. Від лікаря до лікаря, від лікарні до лікарні. Вперта і наполеглива мати не здавалася, стукала в усі двері, щоб врятувати свою дочку.
Спочатку в Рівному лежали в обласній дитячій лікарні – тут поставили діагноз “косолапість ноги”. Згодом, у 1987 році повезла дівчинку в Київ.
– Тоді дитині оформили групу інвалідності, – продовжує Світлана Марчук. – Ми навіть ніяких документів не робили, ніхто не викликав на комісію.
Були вони у відомого професора-травматолога в Донецьку, у знаменитого костоправа Василя Касьяна в Кобеляках.
– Ми возили її на обстеження в місто Курган у Казахстані в інститут професора Єлізарова, – розповідає мати. – Там нам сказали правду: дитина не ходить і не розвивається не через травму ноги, а через пошкодження функцій мозкових клітин під час пологів. Вже після Кургана нас почали тут обстежувати. В неврологічному відділенні прийшли до висновку, що дитина постраждала під час пологів. Цікавилися, чи є у мене докази. А де я їх візьму? Донька отримала важку травму: пошкодження оболонки потиличних долей. Після обстеження у нейрохірурга нам сказали: дочка операції не підлягає. У неї затримка психічно-розумового розвитку.
Світлані Марчук пропонували здати Тамару в спеціалізований інтернат в Одесу, але жінка відповіла: “Доки житиму, зі мною буде моя дитина”.
Мама сама займалася з донькою.
– У 1994 році нам повідомили, що Тамарі повинні дати машину з ручним управлінням, – продовжує Світлана Сергіївна. – З тих пір ми стоїмо на черзі, яка рухається тільки у зворотному напрямку. Якщо тоді були 329-і, то через 16 років – наш номер 521-й.
Найдивовижніше в цій ситуації, що Світлана Марчук не здається і ще вірить у справедливість. Знову пише звернення і листи. У ході нашої тривалої розмови жінка ставить чимало запитань, на які немає відповіді.
– Чому мені відмовили в індивідуальній програмі реабілітації інвалідів? – цікавиться вона. – Я ж не вимагаю чогось неможливого. Чому чиновники та начальники все собі беруть по закону, а мені відмовляють. З 1994 року намагаюся захистити права своєї дитини. Навіть не можу її завезти на санаторно-курортне лікування. Нам сказали, коли буде путівка, то ми вас повідомимо. Скільки років ще чекати того повідомлення?
25-річна Тамара Марчук може самостійно пересуватися тільки по кімнаті.
Мама просить: “Тамаро, доцю, покажи, як ти ходиш”. Дівчина злазить з ліжка і, перевалюючись, наче кривенька качечка, йде на колінках до мами, яка стала гірко плакати. Дочка міцно притулилася до неї, обняла за шию і сказала: “Мамо, не плач, я ж не одна така, калік на світі багато…”
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
