Нащадок графа живе на Рівненщині

81-річний Володимир Пудловський із села Олишва Рівненського району вже кілька років живе один. Дружина померла, а діти мають свої домівки. Проте у хаті чистота, на стінах портрети Шевченка, Франка. Справжня оселя інтелігента! Хоча пан Пудловський – скромний трудівник, який майже 40 років пропрацював у системі стандартизації і метрології.Ведуть свій родовід від лицарів
Він ріс в сім’ї, де мама Марія була полячкою зі старовинного шляхетського роду Вєчфінських, а батько Петро – росіянином.
– Мої тато з мамою одружувалися без благословення рідних, – розповідає Володимир Петрович. – Дід не міг стерпіти, що його син вибере в дружини якусь полячку. Мамин батько теж волів бачити доньку за таким же багатим шляхтичем, якими були вони. Тож мої батьки переїхали в Рівне і зняли у євреїв невеличку квартиру. Батько – бухгалтер, працював в ощадному банку, мама у бібліотеці – вони стали дуже шанованими у місті людьми. Я всі літні канікули проводив у Клевані: мамин батько мав величезний будинок, володів дубовим парком. Дід дуже пишався своїми коренями, у родині зберігався і передавався із покоління в покоління шляхетський герб, нама-льований на баранячій шкурі, печатка, навіть документ із підписом самої імператриці Катерини ІІ про підтвердження графського дворянського титулу 21 квітня 1785 року нашому потомку. На жаль, коли почалася війна, дід склав усі пожитки і переїхав у Рівне, ближче до дочки. Проте його багаж до місця призначення так і не прибув... Довелося мені із двоюрідною сестрою потім усе це по крупинках шукати.  
На підтвердження своїх слів Володимир Петрович дістає дві книги польською мовою із генеалогічним деревом сім’ї, показує фотографії більш ніж столітньої давності, на яких навіть його прабабуся ще молода. Пояснює, що їхній рід починається від 1620 року. Звісно, відомостей про лицарів не багато. А от про родичів, які жили пізніше, – і детальний опис зовнішності, рід діяльності, статки, копії та відновлені документи, архівні виписки. Мій співбесідник відкриває навмання книгу і починає зачитувати: “Граф Грахольський помер у 1882 році. Маршалек дворянський, а потім губернатор Подольський. Чоловік дуже поважний, справедливий, побожний. Побудував монастир у Кам’янці-Подільському”. Або інформація про ще одного, вочевидь, дуже багатого предка: “…Позичив товаришу мільйон злотих. Позичальник їх всі пропив-прогуляв. Шляхтич відреагував спокійно: “А нехай, мені цих грошей не шкода, бо я у нього на таку суму вина вже випив”.
Від розстрілу євреїв врятував… Гітлер
Війна застала Володимира Петровича дванадцятирічним хлопчаком. Пудловські тоді все ще знімали житло у єврейської родини. За стільки років сім’ї передружилися. Особливо зблизилися з дочкою господарів Рахіль. Німці окупували місто і майже відразу почали створювати гетто, мовляв, будуть євреїв вивозити на поселення в окрему область. Батько (а його на фронт не забрали через вроджену хворобу серця) приносив інші чутки: їх розстрілюватимуть.
– Коли наші господарі почали збиратися, батько з мамою ледве впросили залишити хоча б Рахіль, пообіцявши її берегти. А вся її велика родина: батьки, брати, сестри пішли, – згадує Володимир Петрович. – А згодом вночі один знайомий аптекар Естік із дружиною і семирічним сином попросив прихистку. Взяли і їх. В нашій квартирі було дві кімнати і велике, без вікон, приміщення, яке мама називала ванною. Там навіть туалету не було, проте стояла величезна, кована мамина скриня із кришкою, яка постійно була відчинена. От за нею під стіною навприсядки ховалися чотири людини. Мама ночами виводила їх на веранду подихати свіжим повітрям, а моїм завданням було встати раненько і так вилити їхній горщик, щоб ніхто не помітив. Про те, що ми переховуємо євреїв, не знав ніхто, окрім батькового брата, який допомагав нам їжею. Якось я сам привів додому одного німця. Він сфотографував нас, хлопчаків, на річці і сказав через тиждень прийти за знімками. Був звичайний, цілком приємний німець, і я запросив його на чай. Йому настільки у нас сподобалося, що він почав навідуватися щонеділі. Вів із батьком довгі душевні розмови (а тато після закінчення гімназії чудово володів німецькою), розповідав про свою сім’ю, що тут він працює санітаром у госпіталі, хоча насправді скульптор. Звісно, про євреїв за стіною він навіть і не здогадувався. Коли його санчастину переводили, на прощання приніс нам свою фотографію із підписом і погруддя Гітлера з якогось чорного матеріалу. Мовляв, скульптуру заберу на зворотному шляху. Німця ми, звісно, більше так і не побачили, а от його подарунки врятували нам усім життя.
Однієї ночі ми почули стрілянину, вибухи: шукали партизанів. Всю вулицю оточили, німці почали обшук: клуні, хати, горища, підвали – скрізь заглядали! Дійшла черга і до нас. Як зараз пам’ятаю: у хату заходить молодий офіцер у чорному кітелі із нашивками “СС”, а з ним два солдати. Один поліз на горище, другий в кімнаті почав вивертати шафи. Ми стоїмо ні живі, ні мертві. І тут раптом есесівець помічає в кутку погруддя Гітлера! Підходить ближче, а під склом на столику фото нашого зна-йомого німця із підписом: “Моєму другу Пудловському…” Фріц глянув на нас, посміхнувся і гукнув солдатів: “Хлопці, пішли! Тут нема що шукати. Наші люди”. І вони вийшли. Врятували нас якихось 30 секунд, бо солдат вже вертався з ванної…  
Через рік, як розповів Володимир Петрович, аптекар Естік попросив Пудловських перевезти їх до знайомого в якесь село. З тих пір подальша доля цієї єврейської сім’ї залишається невідомою. А Рахіль Алексенберг пережила війну, стала повноцінним членом родини. Вона так і не вийшла заміж, родичів у неї теж не було. Коли не стало Петра Пудловського, вона доглянула до смерті Марію і слідом померла сама.
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область

• Нравится
•