Старість її вдома не застане…

Пенсіонер з рюкзаком за плечима для Європи не дивина. Але не для нас. Отож Клавдію Олексіївну, колишнього доцента кафедри математики ВДУ, яка завжди була легкою на підйом, щоб гайнути у турне чи зі студентами по Волині, і не всидить вдома дотепер, сприймають як дивачку. Жагою пізнання світу “захворіла” вона, коли ще навчалася у Муромському зразковому педучилищі Горьковської області. Тоді викладачка географії так яскраво розписала їм Африку, що Клава вирішила усе на власні очі побачити. Та мрії перервала війна – добровольцем пішла на фронт зв’язківцем. І лише через роки при першій же нагоді здійснила задумане. Об’їздила невтомна мандрівниця сімнадцять країн. Була в Англії, Данії, Бельгії, Німеччині, Голландії, Греції, Японії, Китаї та інших…
«Кістьми ляжу, а у В’єтнам полечу»
Настирливий бійцівський характер не дозволяв відважній фронтовичці пасувати перед труднощами. Коли їй знову відмовили взяти у поїздку до В’єтнаму, бо путівками нагороджували винятково передовиків виробництва, обуренню не було меж: “Виходить, виховувати молоде покоління – це менш важливо, ніж ударно працювати на заводі чи фермі? Кістьми ляжу, а у В’єтнам полечу!” – категорично заявила чиновникам. І полетіла. Правда, єдина з групи заплатила сама за путівку.
– У 1973 році я вперше побувала у Єгипті. Країна ця унікальна, просто заворожує. До цих пір не розкриті секрети її дивовижної цивілізації. Звісно, усе кортіло зафотографувати. Ось це – біля піраміди Хеопса. А оце – статуя фараона Рамзеса ІІ, – згадує невгамовна мандрівниця.
– Де ще хотілося Вам побувати?
– Звісно, на Кубі, про яку в Союзі співали: “Куба – любов моя”. Але ледве зібрали групу, бо дорога далека. Переліт тільки до Марокко тривав понад шість годин, а далі через Бермуди до Гавани ще одинадцять з половиною. Зате поїздка варта цих митарств. Мені здавалося, ніби я потрапила до раю. М’який благодатний клімат, мальовнича розкішна природа і надзвичайно доброзичливі, співочі та веселі кубинці. Усе тут заворожувало, наче в казці. Коли цікавилися храмами і рівнем набожності мешканців острова Свободи, з подивом чули усюди признання: “У нас свій бог – це Фідель Кастро”. Вони дуже шанобливо ставилися до лідера нації насамперед тому, що він по-батьківськи вболівав за народ. Як прийшов до влади, заявив турботливо: “Віднині кожна дитина буде отримувати щодень безкоштовно по літру молока”. Тож і не дивно, що ця небагата країна першою відгукнулася на чорнобильську біду і прийняла на оздоровлення двісті українських дітей.
– Клавдіє Олексіївно, Ви заінтригували мене, розповідаючи на передноворічному вогнику у Фонді милосердя і здоров’я, як під час круїзу волинська команда дала фору іншим туристам. Як це було?
– Під час круїзу по Середземному та Балтійському морях на теплоході “Костянтин Сімонов” були туристи з усього Радянського Союзу. Почали знайомитися. Ніхто й гадки не мав, де той Луцьк. І ми чудово представили свою Волинь. Бо не тільки вихваляли наш мальовничий край на всі лади, а й заспівали дружно пісню “Волинь моя”. Капітан теплохода нагородив мене за вдалу презентацію дипломом.
І знову інтрига: як росіянка Клава Костіна (дівоче прізвище) стала волинянкою? Виявляється, на фронті вона зустріла своє кохання – українця Семена Нечипоренка. Він і привіз у 1949 молоду дружину до Луцька, де жив один з його чотирьох братів.

У нас «косять» від армії, а в Ізраїлі служать навіть дівчата
– Яка з країн найбільше вразила? – цікавлюся.
– За зразок можна взяти Ізраїль, – каже, не роздумуючи, співрозмовниця. – Країна маленька, кругом пустеля, немає ні корисних копалин, ні прісної води, і навіть Кінерет обмілів, а усе буяє. Бо держава дбає про науковий потенціал нації, леліє кращих вчених, які творять чудеса прогресу. Феномен в особливостях єврейської нації, яка поважає себе та інших, віддана своїй країні. Де ви бачили, щоб службу охоче проходили всі без винятку молоді люди, навіть дівчата. Ми в молодості у пориві патріотизму йшли добровольцями на фронт. А тепер молоді люди тільки думають, як “відкосити” від служби. В Ізраїлі ж армія має неабиякий престиж. Ніхто не вступить у вищий навчальний заклад без армійської характеристики. І мої внучки Маргарита (по-єврейськи Рахель) та Катерина (Сара) служили, правда, на альтернативній основі. Армійських підйомних Маргариті вистачило на оплату за півроку навчання на юридичному факультеті вузу.
– А як ваші діти опинилися на землі обітованій?
– Моя донька Наталя знайшла свого судженого – єврея Льову, навчаючись в інтернаціональному Московському університеті. Коли народилися у них діти, то переїхали у Ташкент, звідкіля зять. Та із розвалом Союзу жити стало важко, тож і надумали емігрувати в Ізраїль. Вже два роки, як купили свій дім у передмісті Єрусалиму. Зять працює хіміком-дослідником, а донька – у музеї Голокосту. Але спочатку їм довелося вивчити іврит і пожити тривалий час в кібуці.
– Що таке кібуц?
– Це колективне господарство комуністичного типу. Гостюючи не раз у дітей, не могла натішитися, як гарно все там облаштовано. Членам кібуцу надається добротне умебльоване житло із сучасною побутовою технікою за помірну плату. Харчуються усі у великій їдальні, де широкий асортимент страв на вибір. Крім того, щотижня розвозять по 10-15 кг свіжих фруктів кожній сім’ї. Зарплати вистачає не тільки розрахуватися за житло, їжу та прання білизни, а й лишається на інші потреби.
– Даруйте за неделікатне запитання: не важко Вам у таких літах збиратися в далеку дорогу?
– Ні. Бо дуже люблю подорожувати і ніколи не втрачаю почуття гумору. На здоров’я не скаржусь, моє покоління загартувала війна. Я в молодості була спортсменкою. Мала другий розряд з гімнастики та легкої атлетики. Через три дні знову лечу до дітей.
– Що ж, бажаю Вам щасливої дороги!
Мирослава МАНЕЛЮК,
м. Луцьк

• Нравится
•