Щастя знайшла у… ліфті

Підпис відсутній

Валю з Івасем доля звела у Львові. Вони тоді обоє були студентами-першокурсниками. “Географиня” (дівчина вчилася на географічному факультеті) впала в око студенту журфаку в гуртожитку. Іван тоді забіг до односельчанки повечеряти. А Валя, як виявилося, з тією дівчиною мешкала в одній кімнаті. Ось і проскочила між юними серцями іскра. Минув рік – і вже Валя була дружиною Івана.
І вдома рідні, і подруги відмовляли дівчину від раннього заміжжя. Особливо товаришки. Вони бачили запальний характер Івася і передрікали Валі, що мучитиметься вона через таку чоловікову натуру. А дівчина лише посміхалася:
– Зате я, як тиха вода…
І дійсно, вона просто згладжувала усі конфлікти. Мабуть, на тому й тримався їх шлюб. Бо Іван часто спалахував через ревнощі, хоч не мав ні найменшої на те підстави. Бувало, свої пари пропускав, аби перевірити, з ким це сидить на лекції чи балакає на перерві його кохана. Навіть шарпнути її міг за лікоть, коли бачив, як хтось з хлопців пильно на неї дивився.
Але свою запальність чоловік компенсував турботою і любов’ю. Бо вже так, як він трусився за своєю Валюсею, годі було ще десь побачити.
Вже на четвертому курсі Іван знайшов собі роботу, перевівся на заочне відділення, аби мати за що утримувати сім’ю. А там Валя завагітніла. Клопотів додалося, залишалося менше часу на дурні думки, став більше працювати і менше до жінки чіплятися.

Свіжі синці нагадували про чоловікові ревнощі

Ось їхній первісток Вадимко пішов у перший клас. Власне, тоді ми й познайомилися і здружилися, бо наші діти навчалися в одному класі. Я завжди дивувалася, яка ж Валя спокійна. Ну, здавалося, її просто неможливо вивести з рівноваги. Що б не трапилося – усе могла виправдати, з усього знайти мудрий вихід.
Але одного разу їй все-таки довелося зніяковіти. Був травень. Валя прийшла за малим у школу в красивих чорних окулярах. Я по-дружньому попросила дозволу приміряти. Вона не відмовила, зняла – і я побачила… синець, щедро змащений тональним кремом.
– Хто тебе так? – вихопилося.
– Ех… – тяжко зітхнула. – Іван.
Відтоді я все частіше почала помічати сум у Валиних очах. Вона ніби й трималася на людях з піднесеним настроєм, але коли ми сиділи за чашкою кави у неї чи в мене на кухні, давала волю сльозам. Бо життя її стало зовсім  несолодким.
Валя зізналася, що чоловік все частіше підіймає на неї руку. Що Іван став нервуватися через роботу, пити, а потім на ній кулаками зганяти усю злість. Що б не одягнула, як би не намалювалася, що б не подала на стіл – все не так. І в супровід до стусанів – єдине запитання: “Для кого так стараєшся?”
– І що ж далі думаєш робити? – запитала.
– Не знаю. Але не розлучатимусь, це точно.
Щоб хоч якось відволіктися від нестерпної ситуації, що виникла вдома, Валя вирішила перекваліфікуватися з географа на лінгвіста. І з головою поринула у навчання.
Ну є ж так: жінки нарікають, що чоловіки їх ображають, що життя з благовірними перетворилося на пекло і т.д. А потім ошелешують зізнанням: “Ну, я знову від нього вагітна…” Ось так і Валя. Від цієї новини я випустила з рук улюблений журнал.
– Я так розумію, збираєшся народжувати, – чи то запитала, чи то відразу сама й відповіла я.
Валя тільки ствердно кивнула головою, потягнула на светрі рукави, аби не було видно свіжих синців, і пішла додому.

Німець забрав Валю з дітьми

Минулого Різдва їхньому другому синочкові Богданчику виповнився рік. Валя накрила щедрий стіл. Запросили друзів, кумів. Гостювала у них того вечора і я. Спостерігаючи, як веде себе Іван, почувалася якось ніяково. Він не приховував свого роздратування буквально усім: то Валя невчасно подала картоплю, то занадто приправила часником холодець, то тістечка вийшли несолодкі… А вона – наче води в рот набрала: ні гу-гу. Не дивно, що гості, заледве дочекавшись солодкого, поспішили додому. Я ще допомогла господині прибрати зі столу й теж пішла. Але за якісь півгодини Валя зателефонувала уся в сльозах:
– Можна, я до тебе прийду на ніч?
Минуло ще трохи часу. Йти 10-15 хвилин, а у двері ніхто не стукав. “Може, помирилися?” – подумала я і вирішила не турбувати Валю своїм дзвінком. А десь за години дві вона все-таки стояла у мене на порозі. Усміхнена, з пляшкою шампанського і візиткою якогось пана, на якій я ніц не прочитала, бо напис був німецькою, а я вчила англійську.
– А Йоган мене до себе у гості в Берлін запросив, – щебетала Валя.
Хто такий Йоган? Який Берлін? Я не могла нічого второпати. Але, вислухавши Валю до кінця, зрозуміла: вона по вуха втюрилася. І не у свого чоловіка, а у якогось німця.
Виявилося, що Валя, поспішаючи до мене, вскочила у ліфт, а за нею – невеличка компанія (моя сусідка з чоловіком-іноземцем і його брат). Десь на четвертому поверсі вони… застрягли. Поки викликали ліфтера, поки дочекалися, що їх звільнять, перезнайомилися. Валя ж добре володіє німецькою – відразу знайшла спільну мову з іноземцями. Йоган, як з’ясувалося, приїхав уперше відсвяткувати Різдво в Україні – до родичів братової дружини. Він – розлучений (без дітей), має невеличку фірму. Валя, не соромлячись чужої людини, вилила і свою правду. Німець довго не міг зрозуміти: як чоловік може ображати таку гарну, розумну “фрау”. А потім додав:
– Я б таку жінку все життя на руках носив.
Це короткотривале знайомство переросло у подальше спілкування. Спочатку тримали зв’язок тільки по “скайпу”, а десь через місяців два Валя зізналася, що має виклик у Німеччину і вже оформляє візу. Повернувшись з-за кордону, вона подала на розлучення. А отримавши рішення суду, зібрала речі, своїх дітей і… виїхала в Берлін!
***
На фото, вкладених у конверт, видно, що у Валі – округлий животик. Дай, Боже, їй справжнього жіночого щастя.
Світлана РІДНА,
Львівська область

• Нравится
•