На зимові свята до гуцулів Гуралюків приїздять українці й іноземці

Подружжя ГУРАЛЮКІВ гостинно приймає туристів

Іван Гуралюк із села Вербовець Косівського району разом з батьком ще за радянських часів надумав розводити коней гуцульської породи, яких дозволялося утримувати колгоспам і пенсіонерам. “І то лиш коників”, – уточнює пан Іван. У 2001 році Міжнародна фундація, яка зініціювала проект із захисту зникаючих порід коней, закупила кобил і з умовою, що перший приплід жіночої статі треба віддати іншій сім’ї, роздарувала гуцулам. “Я від неї викохав кобилку і завіз багатодітній сім’ї, – каже Іван. – Вони теж згодом перший приплід віддали ще комусь”.
Тепер Гуралюки мають чотири коники-гуцулики, на яких полюбляють кататися туристи. А приїздять звідусіль: з Італії, Швеції, Швейцарії, Канади, Франції, Америки і навіть з Китаю. Та найбільше відпочиваючих – з Польщі, Росії та Східної України. Господар запрягає бричку – і гайда по горах, у Ворохту, Верховину. “Бо на машині не хотять їздити”, – пояснює газда. Про родину Гуралюків розповідало  австралійське бюро каналу “Діскавері”. Подорожуючи кінними маршрутами по Європі, телевізійники заїхали у Вербовець. Цікавилися, як українська сільська родина дає собі раду, і все милувалися тутешньою природою.
– Були в нас і корінні французи, – приєднується до розмови дружина Галина. – Що вже вони натанцювалися під гуцульські пісні! А які були задоволені американці, коли наші дочки у вишиванках грали їм на бандурах! Один чоловік вночі на Новий рік на мотоциклі приїхав аж з Москви і подарував нам комп’ютер. Дуже туристам до смаку гуцульські страви, які ми готуємо: вареники з маком, суп грибний, бануш, кулеша…

На Різдво разом з туристами – до церкви

Святкувати Різдвяні свята у Карпатах особливо полюбляють не тільки кияни та східняки, а й москвичі та поляки. Разом з родиною Гуралюків сідають за стіл на Святий вечір, запалюють свічку і всі разом вголос читають молитву. А тоді смакують кутею і пісними стравами, яких на столі має бути дванадцять.
– Цілий день 6 січня ми нічого не їмо: газдиня хоче попостити, щоб діти були здорові, а дівчата – за долю свою, – розповідає пані Галина. – Навіть малі діти чекають Святої вечері. А туристи снідають, щоправда, я готую їм пісне. Є такі відпочиваючі, що допомагають мені. Цілу ніч діти бігають з Колядою – світло є у кожній хаті, ніхто не лягає спати. А наступного дня, вбрані у гуцульські строї, разом з туристами йдемо до церкви. Газди один одного віншують, колядують. 13 січня, на Меланку, переодягнені і діти, і дорослі ходять з вертепом від хати до хати. На другий Святий вечір, перед Водохрещем, рано святимо воду, після вечері освячуємо хату, стайню і несемо вареники, хліб худобі. Не знаю, як де, а в нас підтримують традиції, як колись святкували діди і прадіди.
Про гуцульські звичаї розповідає і мама пана Івана – Ірина Гуралюк. Вона згадує, коли на Коляду сідали за стіл, тато підкидав догори пшеничку: якщо котрийсь із дітей спіймав – рік буде вдалим. Пані Ірина досі пам’ятає, як ще до війни разом з поляками святкували Різдво:
– Вони кликали нас на Святу вечерю, а потім ми їх до себе. І колядували разом: ми з ними по-польському, а тоді вони по-нашому. “Билі в костєлі, відзалі на сєнє…” – на наше прохання бабця Ірина зачинає польську колядку. – Якось син на базарі зустрів поляків і привіз їх до мене. Я співала їхні колядки, вони слухали і плакали. Поляки і німці не забороняли, колядників розгоняли лиш комуністи – по селі, де рівно, було страшно, а тут, по горбах, то добре.  
Пан Іван пригадав, як у 80-му під час Різдвяних свят багато молоді з їхнього села потрапило під міліцейський олівець. У Розколяду, після Водохреща, коли колядники збираються на забави, танці, Івана запросили до одного ветерана війни, бо в нього була велика хата. Тільки стемніло, як чоловік вісім рейду обступили оселю. Пояснення, що “до діда на день народження прийшли”, не допомогло навіть ветерановій внучці – її виключили з комсомолу. Й іншим, які “підтримують націоналістичні традиції”, це теж даремно не минулося. Кого викликали в міліцію, кого морально “очищали” на зборах у вузах чи на роботі.  
– Богу дякувати, що ті десь згіли, пропали, – хреститься бабця Ірина. – Хоч тоді і переслідували, а Різдво веселе було, радісне. Та тепер краще, бо ніхто не забороняє. І вчителі ходять до церкви, і молодь навчають, і всі наші традиції за діда-прадіда зберігають…
Олена ПАВЛЮК,
Івано-Франківська область

• Нравится
•