Дідух – символ Різдвяного вечора

Наближається одне з найбільших християнських свят – Різдво, а з ним і інші, сповнені радості, сподівань, гарного настрою – Старий Новий рік та Водохреща. Не дивно, бо вони пов’язані з колядками, щедрівками, різними звичаями та обрядами. На щастя, ще живуть ті люди, які пам’ятають прадідівські традиції й знову впроваджують їх у наше життя. Дуже приємно, що молоді люди їх уже не цураються, а намагаються повернути, зберегти і передати своїм дітям. Тому напередодні Різдва було цікаво зустрітися з Михайлом Коцюком зі Стрийщини, який вміє робити дідух – символ Святого Вечора.Село Голобутів, думаю, зробила відомим саме ця сім’я, дідухи якої прикрашають святкові оселі багатьох українських родин (а спеціальними кількаметровими навіть оздоблюють й міста). Застали ми господарів на літній кухні за звичним для них заняттям – 82-річний пан Михайло складав овес, а 80-річна пані Ольга плела з нього косички.  Найперше поцікавилася, як навчилися їх плести і наскільки складне це народне ремесло. Син Василь, який навідався до батьків зі Львова, розповідає, що  саме такого дідуха з вівса привіз із Карпат ще у 80-х роках уже покійний швагро:
– Тато зі швагром мудрували над ним і таки змогли у 1986 році зв’язати для себе, у 88-му зробили таких 10-15 і роздали. А ще через рік на виставці народних ремесел ми вперше запрезентували свого дідуха. Наступного року півтораметрового дідуха поставили в Івано-Франківську, потім – у Львові, Трускавці, Дрогобичі. В 2000 році для Києва зробили дідуха більше чотирьох метрів. На той час він був найвищим. Зараз львів’яни хочуть ще більшого. Але більше 5,5 метра робити не варто, бо він уже не буде симетричним. На нього треба сплести більше кілометра косички, тоді як на звичайного 2,5 метра. Такий дідух будемо скручувати з сином і племінниками. Тепер уже з’явилося більше таких майстрів, але всі ніжку дідуха прив’язують окремо, а у нас все разом.
– Щоб було де сіяти овес, взяли землю. Як достигає, треба пильнувати, щоб не висипався, – каже Михайло Коцюк. –  Жнемо серпом, бо косов з вівса буде сіно. Головне, аби дощ не змочив, бо почорніє. В’яжемо у снопи, а тоді гаками за перевесло зачіпляю і вішаю на бантині на горі. Цего року не буду сіяти, руки болять, задишка – нема вже здоров’я. Ніхто цим не цікавиться, не хоче вчитися. Один внук вміє то робити, але не хоче, а другий ані раз дивити сі не хоче, як в’яжемо.
Запитую бабцю Олю, чи не пропонували їй у школі дітей вчити цьому прадавньому ремеслу, а мо’ сама таке бажання мала.
– Ні, скажуть, вчителька сі мені знайшла, – каже Ольга Миколаївна. – Абись сі хтіли вчити, то хай учат, але ніхто отак зранку до вечора не має охоти сидіти над ними. Син каже, на п’ять метрів до Львова діда треба зв’язати. То таке придумав, що не годна зробити. На малого цілий день плету оту косу 22 метри. А на великого діда, двометрового, тілько на одну ногу треба 30 метрів. Наплету косичок, наробимо конюхів, а тоді усе докупи в’яжемо: я тримаю, а чоловік обертає косичкою. В конюхи вставляємо дротики, абись їх можна було гарно розправити. Якщо гарний овес, то можна нав’язати зо сто дідів. На Різдво у нас завжди солому стелили на підлогу, а дідуха в кут під образами ставили. Раніше то були снопи з пшениці, жита, вівса. Цей дід може років 10-15 стояти, абись миші не з’їли. На нього в свято можна дощик кинути чи якось прибрати. На Йордан водою свяченою скропити. Тепер уже не годна робити, сили нема, але сидіти без роботи не привикла. І не понімаю такого, щоб не вміти щось зробити – хто хоче, вміє усе. Колись то ночами вишивала, а тепер нема вишиття – не модно. Модне таке усе чорне, темне, як на вмерлого.
І хоча Михайло та Ольга Коцюки песимістично налаштовані щодо майбутнього дідухів, однак хочеться вірити, що найвищі духовні цінності переживуть будь-який маразм, породжений глупотою, байдужістю і примітивізмом, який, на жаль, знову починає насаджуватися нинішніми українськими керманичами. Адже, як вже знаємо, скільки сил докладали більшовицькі “отприски”, аби винищити національні надбання, бо за вченням їхнього учителя Леніна “ціль соціалізму – не тільки зближення націй, але і їх злиття”, та нічого з того не вийшло. З тієї “радянської нації” залишився пшик, а справжні національні традиції збереглися і житимуть вічно, бо у них – велика сила! Різдво уже на порозі. І немає значення, чи то в сільській хаті, чи у міській квартирі, але обов’язково відведіть на покуті місце для дідуха – неперервній ниточці, що зв’язує нас з Вищим світом. А ми бажаємо усім вам того, що бажають, коли вносять дідуха до хати: “Будьте здорові! Зі святами, з дідухом, зі Святим Різдвом!”
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Львівська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•