Краще давати милостиню, ніж її просити,

Дідуган із білими, як молоко, вусами вкотре отримує перед Різдвяними святами листівку з Полтавщини. Скільки їх назбиралося за ці десятиліття? Багато. І хоч текст в ній завжди майже один і той же: “Роди земле жито, роди пшеницю, всяку пашницю. Щоб на полі – густо, в стодолі – не пусто, щоби в хаті і в коморі – калачі і сало, щоб добро на лаву сідало. А здоров’я – всій родині, кращу долю – Україні! Дякуємо, що ви такі є...”, але старому приємно, що його родину не забувають зовсім чужі люди... Та хіба чужі? Важка сльоза закотилася в чорну борозенку на сухому обличчі. І пригадалося...Непрохані гості стали рідними людьми
...Родина Снопнюків (так прозивали їх по-вуличному) ніколи не була лінивою. Старий Павло згадує, що ще його прадід землю прикупляв, а потім і дід, і батько, який казав: “Хто має земельку – той живе. А що ще для землі треба? Пра-цьовиті руки і щоб війни не було. Бо війна переоре-перешматує все: і сім’ю розкидає по світу, і поля будяками засіє”. І не даремне так казав, бо ще не забув батько Павла першу світову. Після її закінчення ох і попотіти довелося, щоб ті запущені землі заново розорати. Під вечір мозолі на руках не давали спокою, аж пульсували, і його мати Дарка на ніч прикладала синові мазь із живокосту, щоби затягнулися ті рани. Але Павло добре запам’ятав, як сім’я раділа, коли засівала ниву. Батько обов’язково одягав полотняну білу сорочку, йшов у поле, хрестив лоба, читав “Отче наш” і тільки тоді запускав руку у велике відро, почеплене до боку. І зерно лягало на чорну скибу, щойно виорану. З’єднувалося із землею і ставало одним цілим. А потім проростало, тягнулося до сонця, колосилося... А як трепетно сім’я ставилася до збору врожаю! Перший сніп обов’язково ставили в хаті у кутку біля образів. І він чекав наступного врожаю. Зібране зерно молотили ціпами, засипали в бочки. Потім мололи в жорнах. І мати замішувала хліб. Обов’язково в дерев’яній діжі, в якій завжди залишала шматочок тіста, яке потім, коли його розмочували, слугувало за дріжджі. Ті хвилини, коли мама виймала з печі хліб з чернушкою на капустяних листках, дід Павло пам’ятає донині, хоч йому і за дев’яносто. Пам’ятають той хліб і ті непрохані гості, які постукали в двері їхньої хати морозяного вечора тридцять третього.
...Той рік видався нелегким. З вівцями Снопнюкам не повезло – півотари закопали. Але все ж родина була з хлібом. Хоч і доносилося зі сходу України, що там голодно, хоч і чув малий Павло, коли батько перешіптувався з дідом: “Не доведи, Боже, і нам такого... Але ж, мабуть, таки правда, що голодно, бо ж не даремно старці, сухі і безсилі, з’являються у наших селах...”, але до кінця не вірилося, що без війни буханець зі столу може зникнути. Особливо трепетно в родині ставилися до православних свят. Напередодні кололи кабанця. Не розкошували, але празник зустрічали обов’язково з домашньою ковбасою. Вона так пахнула, що перебивала запах спеченого хліба. Дід забороняв і малим їсти жирну їжу, сварив на них скоцюрбленим, чорним від роботи пальцем і казав: “Не можна. Піст”. Малий Павло на все життя запам’ятав міцну статуру діда Панаса, який щовечора читав, стоячи перед іконами, Біблію і все казав: “Ніколи, чуєш, ніколи не читай Святе Письмо сидячи”.
От і того Святвечора вже все у коморі було готове до застілля. Маленькі  коляднички ходили засніженими стежками від хати до хати і славили народжене Дитя. Ще тільки-но відійшов один гурт з оселі, понабивавши кишені і мішок із самотканого льону пирогами з квасолею та сушеними вишнями, як хтось знову постукав у шибку. Дід Панас відчинив двері – і завмер. Двоє в обдертому лахмітті стояли на порозі. Сухі жовті обличчя, у чоловіка – чорна борода. Дід запросив непроханих гостей до хати, а малий Павлик так сполохався, що аж заховався за маму. “Подайте, Христа ради...” – тільки й мовила жінка. Родина Снопнюків аж розгубилася. Дід Панас підставив стільці, мама Павла запросила гостей сісти ближче до печі...
То вже потім стало відомо, що до першої від дороги хати завітало подружжя із Полтавщини. Хоч їм і було по двадцять п’ять, але виглядали вони і справді як старці. Повідали, що на їхніх землях і дійсно голодно. У селі зосталися одиниці. Багато хто розбрівся по світах. Їх дорога привела на Волинь…
Чому листівки надходять на Різдво?
Ту коляду Павлик запам’ятав назавжди. Вечеряли дуже пізно. Бо мамі довелося знову палити піч, гріти два казани води й мити чоловіка та жінку почергово у великій бочці, де запарилися трави. Старе лахміття винесли в сіни. Мама відкрила куфор, в якому перебрала одяг, шукаючи такий, щоби зодягнути схудле подружжя. Степан і Олька – так їх звали, вимившись і насунувши на себе хазяйські сорочки, аж помолоділи. Всі сіли за стіл, коли доходило вже до дванадцятої ночі. “Христос Рождається...” – сумно мовив дід Панас. А подружжя з Полтавщини не знало, що відповісти, тільки очима кліпало. А потім поглядом прикипіло до куті. “Славімо Його”, – відповіла невістка.
Різдвяну кутю голодним гостям розвели узваром і дали спробувати лишень кілька ложок. А в наступні дні відгодовували-відпоювали їх ріденькими супчиками та чаями з трав. Подружжя зосталося жити в Снопнюків цілісіньку зиму. Відлежувалися на печі, допомагали по хаті. Степан брався зерно молоти, але дід Панас казав: “Ще встигнеш...” – і гонив до хати. Через два місяці їх важко було впізнати: у Ольки з’явився рум’янець, Степанові сорочка вже була затісною – і господар дому витягнув з куфра свою улюблену: “На, носи... Дасть Бог, невістка нову зшиє...”
Навчив дід своїх квартирантів і молитися зранку, і до храму ходити. А ще деяким сільським хитрощам. А вони й не лінувалися працювати. Олька раз в тиждень замішувала тісто, а Степан на плечах міг принести з лісу величезний оберемок дров-сухостою, що Панас тільки посміхався у свої сиві вуса.
На весну, коли сніг помалу сплив струмками до великої ріки, коли зазеленіла трава, Олька мовила: “Ох і наїлися ми тої трави...” – видно спомин давив їх у грудях і мала батьківщина відізвалася у серці: “Додому, діду Панасе, тягне... Чи ж жива рідня? Може, вже й нас споминають як покійників?”
...Через кілька днів Снопнюки виряджали своїх постояльців в дорогу. В клунки понакладали їсти, кинули туди й по одежині. Хоч Олька й віднікувалася, але дід твердо сказав: “Беріть. Краще давати милостиню, ніж просити її...” Ці слова малий Павлик запам’ятав на все життя і завжди кидав у скриньки прохачів гроші, хоч деколи й помічав, що не від нужди ті стоять на зупинках чи біля храмів.
Коли прийшов перший лист з Полтавщини, він достеменно не пам’ятає. Але знає, що перед Різдвом обов’язково вісточка надходила в їхню хату. Коли на західні землі прийшла радянська влада і організувалися колгоспи, Павло навіть їздив на Полтавщину на заробітки. Олька і Степан мали вже четверо дітей. Через десятиліття подружжя не стало, тож до Павлової родини писали листівки вже їхні сини. І хоч зараз Павло не завжди пам’ятає скільки йому літ, час стирає, що їв чи що робив, а от той вечір пам’ятає, ніби було це вчора. І рід полтавчан не забуває про рятівників із Волині, бо чи ж надходили б дідові Павлові звідти вітання й дотепер?
Тетяна ХУТІРСЬКА,
Волинська область

• Нравится
•