Музей почався із… гудзика

Цей будинок у Коломиї нічим не відрізняється від сусідських. Хіба лише скромна табличка “Етнографічний музей “Просвіти” свідчить про те, що то один з найцікавіших приватних музеїв Прикарпаття. Деяким експонатам уже давно минуло сто літ.На першому поверсі живе родина вчителя біології Романа Яворського, а на горищі він облаштував музей. На жаль, рік тому перестало битися серце коломийського краєзнавця, а тому нам розповідає про нього та проводить екскурсію донька Олександра Мортон.
– Якось, будучи хлопчаком, батько знайшов незвичайного ґудзика. З того часу й захопився колекціонуванням. Дещо вимінював у людей, дещо купував. Непотрібні на перший погляд речі чистив, реставрував і вони починали працювати. Поступово в хаті зібралося чимало предметів минувшини. Щоб нічого не загубилось тато складав спеціальні каталоги, а коли почав створювати музей, всі старожитності мали своє місце та відділ. Ходімте, побачите, що вдалося таткові зібрати за піввіку, – запрошує на музей-горище Олександра Романівна.
Робимо кілька кроків по сходинках і потрапляємо ніби в інший світ. В минуле наших дідів та прадідів. Зі сволока звисає велика дерев’яна колиска, поруч – жорна та коловороток. На лавках акуратно складений старовинний гуцульський одяг. На стенді – вишиті дрібним хрестиком краватки, які вважались наймоднішим атрибутом одягу місцевих інтелігентів. Особливу увагу привертають гігантські постоли.
– Таке взуття, яке шили з автомобільних шин, носили в Коломиї після війни. З товстих скатів було зимове, а з тонких камер – демісезонне, – розповідає Олександра Романівна.
З 1987 року двері цього приватного музею були відкриті для кожного. Ні Роман Мартинович, ні його донька грошей за відвідини не брали. Музей умовно розділений на кілька відділів, де зберігаються гуцульська кераміка, речі Великої Вітчизняної війни, монети різних часів та держав, вишивки, різні речі минувшини. Є й такі, яким минуло сто років, а вони й дотепер працюють. Відреставрований швейцарський грамофон видає з платівок гарний звук. Тютюнорізка подрібнює листя. А столітній банджо звучить краще за теперішні музичні інструменти. Особливо подобався відвідувачам стіл знахідок на якому лежать різні цікавинки. “Для чого вони?” – підводячи сюди гостей просив відгадати Роман Мартинович. Що робити з металевими “кігтями” на ремінцях, які були колись у кожній гуцульській хаті? Виявляється, їх взимку прив’язували до взуття, щоб не послизнутися на гірських дорогах. Відразу й не здогадаєшся, що прямокутна колода з невеликим отвором та палицею із зубцями, це звичайний замок наших прабабусь. Щоб дізнатись про історію кожного із понад тисячі експонатів потрібно витратити кілька годин. Та все навколо настільки цікаве, що час летить непомітно.
– Я багато чого не знаю, от якби був живий татко, – з жалем мовить Олександра Романівна. – Він був і директор, і екскурсовод, і сторож, і прибиральник. В цьому музеї частина його життя. Все робив сам, ні в кого не просив допомоги. Скільки тут побувало професорів, академіків, народних депутатів, іноземних дипломатів. Усі вони залишали слова вдячності та захоплення у книзі відгуків. Після таткової смерті тут рідко бувають гості – я на роботі, а мама не в силі проводити екскурсії. Ми просто бережемо батькову колекцію як пам’ять про нього.
Руслана ТАТАРИН,
Івано-Франківська область
Фото автора

• Нравится
•