На Миколая вісниківці до сиріток поспішають

Про цю сім’ю із Нововолинська ми уже писали кілька разів. Шість років тому у родині сталося велике горе: помер глава сім’ї – Валерій. На руках у вагітної матері залишилося семеро діток. Після нашої публікації багато людей надіслали в редакцію для сім’ї грошову допомогу, одяг, взуття. Навіть з Італії приходили посилки. Усі подарунки, гроші ми передавали Вульчинам. Напередодні Миколая ми вирішили знову порадувати гостинцями своїх підшефних.Роль Миколая доручили виконати редактору. У дорогу я взяв ще й синочка – першокласника Олежика. Дома у Вульчинів ми застали тільки трьох найменших з мамою і бабусею. Не дочекавшись, доки їй вручать гостинці, п’ятирічна Саша першою сміливо взялася за кульок і заглянула всередину. Мама Оля ніяково опустила очі, стала стримувати доньку.
– Де ж решта команди? – запитую.
– Найстарша Люда вчиться у Володимир-Волинському педколеджі на художника-дизайнера, – почала розповідати Ольга. – Віталик на другому курсі Ковельського професійного училища. Буде столяром. Марійка вчиться уф дев’ятому класі, зараз відпочиває в “Артеці”. Оленка – восьмикласниця, четвертий рік займається бальними танцями. Перемагала на конкурсах у Трускавці, Рівному, Івано-Франківську. Сергій ходить у шостий клас, теж танцює, Іванка – у п’ятий, Богдан – у третій.
Не можу надивуватися, як же підросли діти після останнього нашого приїзду три роки тому.
– А наскільки мені стало легше, – продовжує господиня. – Дівчата вже приберуть у хаті, допомагають готувати їсти. А Віталик взагалі взяв на себе головний тягар хазяїна, хоч і сімнадцяти не має. Недавно відсунув сам розламану шафу-стінку, взявся ремонтувати. Я прошу: синку, не тягай, а то ще підірвешся. Бо сама допомогти не можу, маю грижу хребта. Усе порядкує по господарству дома. Десь підкрутить, десь підіб’є.
Тим часом повернулися з репетиції танцюристи Оленка та Сергій. Хлопець, хоч і невисокий, та мітить у баскетболісти. Ходить у секцію, планує поступити в інститут фізкультури. Оленка хвалиться своїми бальними платтями. Вони шикарні. А от у найменшенької Саші проблеми. Виявилося, що привезене нами платтячко замале. Та вона тим не вельми переймається, взяла мого Олега, пішла в іншу кімнату гратися. У будинку все гамірніше. До речі, тут дуже чистенько, скрізь порядок.
– Де ж ви всі спите? – цікавлюся.
– Є двох’ярусне ліжко, – показує спальню Ольга, – двоє – біля мене. Решта – в інших кімнатах. Звечора усі лягають по своїх місцях. Та вранці, коли прокидаюсь, усі на моєму ліжку. Моє тіло затерпне, бо не можу поворухнутися. Так обліплять, як курчата квочку.
Діти весело сміються, я – теж. Уявляю ту картину, як вся оця орава поміщається на одному ліжку біля матері.
А на стіні висить портрет батька. Він дивиться спокійним поглядом на своїх підростаючих милих діток (до речі, усі вони дуже красиві, як намальовані) і ніби знає, що їхня доля в надійних материних руках. І цих веселих щасливих дітей якось не хочеться називати сиротами. Мені здається, що не відчувають вони себе скривдженими при такій мамі. Хоч як їй трудно доводиться! На хлібзаводі заробляє всього півтори тисячі гривень. Донедавна держава виплачувала всього півтисячі допомоги, тепер – удвічі більше. Ще є бабусина пенсія (живе з ними батькова мати Лариса).
Особисто мені в голові не вкладається, як можна прогодувати, одягнути таку сім’ю за ці гроші.
– Та якось витягуємо, – неначе втішає мене Ольга. – Але ще на нас звалилася біда. Моїй мамі зробили на серце операцію. Вона платна. Треба було заплатити тридцять одну тисячу гривень. Влізла в борги, помаленьку віддаю.
– Кілька років тому мені один чоловік сказав: “Ти своїх дітей ніколи ніде не зможеш навчити”, – продовжує Ольга. – А я вже вчу двох. Люда – на платному, Віталик одержує двісті гривень стипендії, платить сам за гуртожиток, ще й на харчі собі припасає. Обов’язково підуть вчитися, куди захочуть, як підростуть, Марійка, Оленка, Сергій та й інші.
Спочатку мій Олег ніяково оглядався довкола, побоювався дітей, але вони швидко розтопили його настороженість. Цілий вечір гицали на ліжку, гралися, сиділи за комп’ютером. Ніяк не можна було забрати додому. А вже в дорозі несподівано сказав:
– Тату, я ніколи не думав, що ти завезеш мене до таких добрих людей.
Як тут не згадати приказку: “Устами дитини промовляє істина”.
Євген ХОТИМЧУК,
м. Нововолинськ,
Волинська область
Фото автора

Від редакції. Хто має можливість, поділіться, чим можете, з цими чудесними дітками. Вам за це воздасться сторицею. Приносьте, присилайте в редакцію.

• Нравится
•