Продала на базарі сметану – і купила ліки для хворих

Акушерка Євгенія Матвіїшина і через сорок років пам’ятає свого першого пацієнта – хлопчика-другокласника, якого розбив інсульт. Тоді дуже злякалася, бо ще багато чого не знала, та першу допомогу надала. “Хоч і акушерка, все одно біжу на різні виклики, – каже Євгенія Тихонівна. – Як можна відмовити, коли людина чекає на твою поміч?!”
Євгенія Матвіїшина завжди привітна, усміхнена, відгукується на будь-які прохання, чимдуж біжить до хворих, хоч, як і всі сільські жінки, теж має свої домашні клопоти і господарку. “Наша Женя – то така добра людина: поспівчуває, вислухає, допоможе, – кажуть про неї односельчани. – Хочемо через вашу газету привітати її з Новим роком та Різдвяними святами. Дай, Боже, їй здоров’я і щастя!” Працює Євгенія Тихо-нівна акушеркою амбулаторії села Переспа Рожищенського району. Не має ні вихідного, ні спокійної ночі, бо, як каже, “в телефон дзвонять, у вікна стукають так тривожно, що й мертвого підняти можна”.
За роки роботи випадків, коли життя хворого було на волосині від смерті, і не злічити. Пригадує, як вона, вісімнадцятирічна, тільки-но прийшла на роботу після закінчення Луцького медучилища. Серед ночі привезли на підводі чоловіка з ножем у грудях. Як почула про “трупа”, якого хлопці знайшли на дорозі, накрилась ковдрою з головою і боялася виходити. А бабця Маруся, у якої квартирувала, таки впросила: “Вставай, дитино, може, ще вилічиш”. Коли під’їхали до медпункту, виявилося, що телефонні дроти обрізані. Та не панікувала, а уколами до ранку протримала пораненого, який потім ще довго жив.
– Років десять тому, – пригадує Євгенія Тихонівна, – серед ночі так постукали у вікно, що, думала, меблі падають. “Женю! – кричить односельчанин. – Моя жінка вмерла, але ще хрипить”. А це мати семи малолітніх дітей! Через снігові кучугури якось досунулися до їхньої хати. І справді, жінка лежить, як мертва. Намагаюся попасти їй у вену і ніяк не можу (а в неї і вдень вони важко проглядалися). Тоді перехрестилася – і знову. Її дочка плаче: “Тьоть, ви вже геть сліпі – там вени немає”. Кажу: “Якщо Бог поможе твоїй мамі вижити, то я знайду”. І в ту секунду попадаю. Дістала собі валідол, присіла... І тут раптом серед ночі, ніби з-під землі – загробний голос: “Дівчата, я вас чую”. Сусідка, яка зіперлась на бильце ліжка, з переляку аж відскочила. А то наша хвора вже помалу поверталася до життя...
У скрутні 90-ті роки, коли затримували зарплати, сутужно було з медикаментами, Євгенію Тихонівну не полишала думка, що в її лікарській сумці немає сибазону. Ночами не спала, не мала спокою: де взяти цей препарат?! Звернулась по допомогу до психіатра, яка не відмовила, проте сказала: “Я випишу, а за що купиш?”
– Поїхала я тоді на базар, продала сметану і нарешті купила той сибазон, – згадує переспівська акушерка. – Задоволена така прийшла на роботу, хвалюся дівчатам, а вони з мене сміються: “Хіба з нього борщу навариш?” І от зовсім небагато часу минуло, як прибігають до мене: вагітна, яка до восьмого місяця на облік не ставала, осліпла і впала. Я зрозуміла: це найстрашніше, що могло трапитися. І тут виручив сибазон – якби не вколола цей препарат, жінку не врятували б. Правда, і “швидка” приїхала швидко та привезла цілу бригаду – якраз у районі був головний акушер області. Він тоді мені ще подякував: “Знайте, ви врятували жінці життя”. А я мала такий вигляд, – не стримує сміху Євгенія Тихонівна, – що не описати: коли по мене прибігли, якраз доїла корову, яка по мені кілька разів хвостом проїхалася... Все-таки я впевнена в іншому: як на життя, то все складається чимшвидше, і якщо Бог дасть, то й ми, медики, допоможемо...
Олена ПАВЛЮК,
Волинська область

• Нравится
•