«Найгірше для батьків – хоронити своїх дітей…»

Коли 80-річну Ірину Маркуляк із Поступеля Ратнівського району на Волині родичі на провідну неділю привозять на цвинтар, бабуся, як та горличка, не знає, до якої могили припасти. Адже п’ятеро близьких їй людей відійшли в інший світ і рядочком спочивають на кладовищі. Навіть людина із твердим характером не може без хвилювання дивитися, як Ірина Климентіївна то хрести на могилах двох доньок обціловує, то до синового йде, то пісок на свіжій чоловіковій могилці зрошує сльозами.
Невеличка хатина Ірини Маркуляк на околиці села бачила немало горя. Сама бабуся каже, що в такому поважному віці треба тільки ра-діти внукам та правнукам. Але не так життя складається, як хочеш. Разом з чоловіком Григорієм Михайловичем жінка народила і виховала п’ятеро діток.
– Але троє вже похоронила, – не може стримати сліз, які котяться по згорьованому обличчю, Ірина Климентіївна. – Найпершою згасла Валя, якій було всього 35 років. Жила вона з чоловіком у Білорусі, мали п’ятеро діток. Але дочка захворіла на рак. Коли почалися проблеми, ми її забрали в Поступель. Чоловік не зміг пережити цієї біди, запив, покинув синів і доньок, тож ми забрали й онуків. Валя померла 18 літ тому. Найстаршому синові Саші тоді було 18 років, найменшому Павликові – лишень п’ять.
Тож бабуся у свої шістдесят два знову почала опікуватися п’ятьма дітками – своїми внучатами. Каже, що вони були слухняні, завжди все робили разом. Тож виросли гарними людьми, тепер мають свої сім’ї, живуть окремо, але і про бабцю, яка замінила їм маму і тата, не забувають. Правда, і батько про дітей згадав, коли захворів. Він приїхав у село, допомагав сім’ї, чим міг. Також тут доживав свого недовгого віку.
– Поховали зятя біля Валі, – продовжує Ірина Маркуляк. – Немає на світі 12 літ і мого синочка Яші. Він загинув на роботі, щось там у колгоспі зварював. І в нього четверо діток лишилося напівсиротами. Вони дуже шанували батька. Коли його в труні виносили з хати, доньки мліли. Живуть вони неподалік нашої оселі – збудували хату поряд. Тож невістка тепер для мене – найближча помічниця. Прибіжить, пособить, треба попрати – попере. Одним словом, рідна дитина...
Сама ж Ірина Климентіївна мешкає з онуком Станіславом. Його мами Галі також не стало два роки тому. Жили вони у Росії. Життя жінки обірвалося зненацька: пішла на батьківські збори до сина в школу, та так за партою й померла. Її тіло привезли на бать-ківщину і поховали поряд із сестрою та братом. А 12-літнього Стасика, звісно, бабуся забрала до себе. Тепер от переживає за хлопчака, коли той десь ввечері затримається. Водночас він є бабусиними очима, адже вже кілька літ пенсіонерка має проблеми із зором.
– Ніби пелена якась на очах, геть не бачу, – розповідає. – Але помалу ще працюю. Зі Стасиком тримаємо у господарстві тільки кури. А ще город. Але зійшлися онуки – посадили, попололи, викопали картоплю. Їсти готую я сама. Начищу бульби, а внучок перевірить, чи добре помита. Коли десь шкірка не зрізана – поправить.
Цього року ще одна біда постукала у двері до Маркуляків: помер чоловік Ірини Климентіївни Григорій. Хоч і неходячим був два роки, намаялася з ним жінка, але все ж рідна душа. Подружжя прожило в мирі і злагоді все життя, тож бабусі дуже шкода своєї другої половинки.
– Знаєте, в моїй родині якась доля гірка – одні втрати. Ось і старша сестра Уляна також вигодувала четверо онуків. Правда, там інша проблема. Її дочка повіялася у світи через пиятику, тож сестрі теж довелося виводити в люди внуків. Власне, заради них і живемо. Не раз мене питають, чого я хочу? А вже нічого... От внуки з’їдуться і кажуть: “Бабусю, треба хату відремонтувати, стелю підбити”, а мені вже нічого не хочеться... Живу заради Стасика, бо ж він геть один. Хочеться, щоб доля в нього склалася якнай-краще.
Бабуся має 12 онуків та 15 правнуків. Переживає за кожного і каже:
– Прошу у Бога для них щасливого майбутнього і довгого віку. А для себе? Хотілося б краще бачити, щоб сліпота не закривала світу...
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•