«я підніму її на ноги…»
Валентина та Олексій КОЛЯКІНИ
Нареченого замінив друг
Росіянин Олексій Колякін рано став сиротою і виховувався у прийомних батьків. Прийомна мати Євдокія, аби якось вирватися із сільських злиднів (а у ті часи колгоспникам забороняли видавати паспорти), завербувалася на шахти Донбасу. Олексій поїхав із нею. Здобувши спеціальність токаря, трудився на шахті. Але, прагнучи самостійності, вступив у військове технічне училище, після закінчення якого потрапив на полігон із випробування військової техніки у Волгоградську область.
Блиск офіцерських погонів закрутив голову не одній красуні. А в тамтешньому містечку Камишині, де стояла їхня частина, на швейній фабриці працювало багато дівчат. Якось Олексій прогулювався з товаришем, а назустріч їм три кралечки. Привіталися. І середня, невеличка, гарненька Валентина, кинула на хлопця такий промовистий погляд, що його серденько тенькнуло. Зачастив із приятелем на танці у заводський клуб, щоб познайомитися. Валя Харченко – вродлива україночка із козаків-переселенців (за Катерини ІІ насильно зігнаних на Волгу), заворожила елегантного офіцера, котрий дуже гарно танцював.
Мама Валентини, немов у воду дивилася, пророкуючи: “Ой, доню, той офіцер пристав до тебе, як банний лист, чує моє серце – вже не відстане”. І хоч як скромна дівчина не уникала випадкових зустрічей біля прохідної, соромлячись своєї убогої куфайки, Олексій частенько зустрічав її та брав міцно під руку, щоб провести.
Через півроку вони розписалися. Весілля було 30 квітня та 1 травня 1952 року. Правда, довелося гуляти без жениха, бо посильний забрав нареченого по виклику командира. У частині трапилося НП – пропав солдат. І роль жениха грав його дружба – товариш із Донецька Олександр Галишкін. А наступного дня з піснями та танцями вирушив весільний кортеж у мандрівку по Волзі теплоходом-трамвайчиком. Теж без нареченого.
«Він балував мене увагою і квітами»
Спочатку жили у Валиних батьків. Зять догодив тещі, посадивши фруктовий сад. Проте виростити його йому не пощастило, бо мусив пакувати валізи. Вирушили в дорогу з маленькою донечкою Надійкою, яка знайшлася у молодого подружжя вже через рік. Мріяли, що буде ще Віра і Любов. Але згодом Бог послав їм Бориса. На більше діток не розщедрилися – життя на колесах не з медом. Важкі будні і часті розлуки скрашувала палка любов Олексія. “Він балував мене увагою і часто дарував квіти”, – згадує нині з теплотою Валентина Василівна. Одного разу, як самому не вдалося приїхати, чоловік передав їй букет літаком через приятеля. Гордився офіцер своєю найгарнішою і найдобрішою половинкою та ще й прекрасною господинею. А знайомі не раз їм заздрили: “Як ті Колякіни гарно один до одного ставляться. Та звідки вони беруть гроші, щоб так модно одягатися?” А сім’ю залюбки обшивала домашня модистка: сто разів перекроювала старі речі. Проте брати замовлення на дому, щоб поповнити сімейний бюджет, чоловік їй категорично забороняв. Шкодував, що ночі недоспить.
Доля кидала подружжя по світу. І занесла аж на довгих чотири роки на Кольський півострів. Серед сопок, де коротке літо та надто довга сувора зима, якось Боря вийшов у травні голенький на сніг, після чого сильно хворів. Та ще й через щеплення занедужала, аж відмовили ноги, донька Надія. Лікарі рекомендували їм заради дітей поміняти клімат. Командування зважило на ці обставини і дало офіцеру Колякіну дозвіл покинути службу. Він демобілізувався у чині майора і переїхав із сім’єю у 1962 році до Луцька. Тут пішов працювати у Луцький філіал Львівського політехнічного інституту, а дружина – на швейну фабрику. До речі, у ЛНТУ нині викладають його донька Надія та онук Микола.
Зустрілися із подружжям Колякіних у Маяках. Вони живуть зараз у доньки. Надія і її чоловік Володимир, коли мама поламала стегно і надовго злягла, наполягли, що батькам для її реабілітації краще буде у них. І доглядають хвору всі гуртом. Дізнавшись про сімейну біду, здалеку примчали діти та онуки. Борис – нині директор машинобудівного виробничого комплексу “Севмаш” – із Санкт-Петербурга, онука Марія (викладач економічного інституту) – із Києва. Татова наука – шанувати матусю, оберігати її від стресів, не пройшла марно. Пригадує Олексій Кузьмович, як вони тривалий час не признавалися мамі, що у На-дійки-студентки вкрали гаманець з грішми і що Борис – студент Куйбишевського авіаційного інституту, розвантажує баржі, щоб заробити на свої витрати. Усі родинні прикрощі та негаразди глава сім’ї бере на себе і, як оптиміст та ділова людина, завжди їх ви-рішує. А подружні суперечки (трапляються, правда, вони рідко у цій сім’ї), розв’язує мирно, з добрим гумором і неабиякою винахідливістю. Звісно, найкраще “розтоплюють” розгніване серце дружини квіти. На дачі у Промені для неї виплекав до десяти кущів троянд із відцвілих пагінців.
Дорогі серцю спогади, перегляд сімейних реліквій та світлин (на великій колективній – красуня Валентина у центрі серед іменитих гостей – космонавтів Артюхіна та Поповича, котрі запросили її стати поруч), зволожують очі сивочолої співрозмовниці. Чоловік дипломатично, із жартами та приказками намагається її розважити і нагадує, що забули сьогодні про найважливішу щоденну процедуру – ставання на “ходуни”. Сам худенький, сутулий – одному йому не справитися. Каже доброзичливо, тепло: “Хоч ми у різних вагових категоріях, але я підніму її на ноги…” І кличе на підмогу молодшого із мужчин – онука Миколу.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
| Comments: |
