Свічка не згасла – чоловік у морі не затонув
Підпис відсутній
Хоч раз в рік, а Ганна таки їде до моря, на свою малу батьківщину. Доля давно закинула її на Захід України, там, де народилася мама. Якось приїхала після закінчення школи до бабусі, зустріла тут свого Іванка, то й залишилася з ним. Та коли випадає відпустка, вони вже сім’єю їдуть у Крим, до Ганниної мами і тата. Її татусь – корінний кримчанин, гарний морячок був, і мама закохалася в нього до безтями, коли приїхала якось до моря на відпочинок. Скільки-то літ з тих пір спливло... Спільно прожитих, спільно пережитих і... вимолених. Про один епізод із життя родини Миколи-морячка пам’ятають всі й досі, хоч минуло понад сорок літ.
...Основним заняттям чоловіків невеличкого приморського села було, звичайно, рибальство. Та тут вже й діти знають, чого більше водиться в Чорному морі. Наприклад, бички на пляжі Криму привозять з Азовського. А от оселедці, ставридка – це вже продукт чорноморський. Сім’я Миколи саме за рахунок риби і жила. Ще й на Волинь часто передавали морські делікатеси. Насолювали для родини й продавали відпочиваючим. Наталка ніяк не могла звикнути до чоловікового ремесла, особливо, коли море починало хвилюватись, а потім так ревіти, що ночами спати не давало. Частенько молода жінка хрестила свого лоба і казала: “Господи, спаси і сохрани”, бо знала, що чийсь рибалка, може, якраз зараз на тих розгойданих хвилях.
...Ніщо не віщувало біди. І знову Микола збирається в дорогу. Носить сіті, взяв теплий одяг, бо ночами на воді холодно. Як завжди, ніжно цілує дружину, заглядає в її голубі очі і говорить:
– Ти, наче добре море... Повернуся через три дні...
Тієї ночі сон Наталку не брав. Щось відчувала недобре. Прокидалася в холодному поту від однієї картинки, що з’являлася перед очима: холодна вода, а в ній Миколка кличе її на поміч. Вода накриває його, піниться, а вона не може побачити, чи виплив він...
Зранку так штормило, що, здавалося, незабаром стихія поглине на березі невеличкі халупки, де рибалки ховали свої човни. Ні на третій, ні на п’ятий день Микола вдома так і не з’явився. Наталка гнала лихі думки. А вони, як надокучливі мухи восени, лізли в голову. І дзижчали, дзижчали... Вона знову і знову гнала їх: “Живий, живий...” А потім згадала, що потрібно негайно йти в церкву. Мама розповідала, що за тих, хто на морі, хто подорожує, моляться до святителя Миколая Чудотворця ар-хієпископа Мир Лікійських. І вона пішла... Був недільний день, служба вже закінчувалася. Наталка купила свічечку і попрямувала до ікони угодника Божого. На ікону були навішені золоті та срібні прикраси – це знак вдячності тих, кому він допоміг. І Наталка тремтячими руками поставила свічку на піщаний підсвічник. Вона, заго-рівшись, замиготіла і мало не згасла. Жінка аж здригнулася. А потім полум’я ніби ви-рівнялося і своїм гострим язичком піднялося вгору.
– Він буде жити, ой, ще й як довго, – чиясь тепла рука торкнулася Наталчиної холодної. Маленька бабуся, яка чистить підсвічники, стояла поруч. – За чоловіка молишся? Знаю, що біда трапилася. Повернеться... Не зостануться твої дочки сиротами, не бійся.
* * *
...Миколу разом з товаришами прибило невідомо до якого берега. Безсилих і напівживих їх знайшло одне старе подружжя, хижка якого притулилася до скелі. Саме ці люди й виходжували рибалок впродовж десяти днів – відпоювали травами, натирали якимись маслами і спиртами. Микола часто в гарячому напівзабутті повторював: “Наталко, не плач, не плач. Бачиш, свічка не гасне... Не плач”. Телефонів мобільних сорок літ тому не було, до найближчого населеного пункту кілька кілометрів. От так у невідомості й жили рибалки і їхні родини. Лише коли господарі сімейств самі стали на ноги, добралися до села, а там у сільраду – й відразу за телефон. Додому їхали вантажівкою, якою возять виноград. Тоді хотілося на крилах летіти до рідних! Були сльози... Але вже від радості і вдячності Богу та святим за спа-сіння! В той день Микола побачив у своєї Наталки на скронях першу посріблену волосинку. Поцілував її ніжно-ніжно, що дружині аж млосно стало...
– Це ти мене врятувала, я бачив сон, де ти в церкві молишся... – шепнув на вушко.
З тих пір він завжди привозив дітям з дороги гостинці. Коли малі були, вигадував їм розповіді про казкових риб, що піднімаються з дна моря і просять подарувати Ганнусі та Яринці то цукерки, то го-рішки, то ляльки. А на свято Миколая їхню оселю не обходив добрий дідусь – друг всієї дітвори. Дівчата знаходили також дарунки від нього. О, він навіть не забував про маму і тата! І їм під подушку приносив щось втішне.
Іконку святого Микола завжди носив із собою. Хоч і була вона вже старенька, потерта, куплена Наталкою у храмі в ті далекі трагічні дні, але він ніколи без неї вже не виходив у море. А дружина відтоді по неділях почала ходити до церкви. І чоловіка помалу привчила.
...Давно повиростали Ганнуся та Ярина, розлетілися хто куди. Ганнуся – на Волинь. А Наталці від того тільки радість. Вже й подарувала їм двох онуків-хлопчаків. І тепер вже вони на свято Миколая без подарунків не залишаються. А Ганнуся, коли бачить, як її малі радіють, розповідає про добру людину, яка обділяє усіх своєю любов’ю:
– Святий Миколай – друг не тільки дітей, але й дорослих. І обходить він усіх-усіх. Дідусь і бабуся живуть біля моря – він туди завітає. І де олені живуть – і там встигне побувати. І де снігу ніколи нема – також. І до нас, на Волинь, встигає... А ще він нашого дідуся врятував... Але то вже я розповім вам, як підростете.
...Наталці та Миколі за шістдесят. Тепер вони на пенсії. “От би гайнути в море, – іноді жартує колишній рибалка. – Так хочеться”. І вирушає, та вже не так далеко, як раніше. А його кохана дружина й досі не може звикнути, коли море штормить. Тоді вона не спить ночами. Думає. Коли ж стихає, любить пройтися надвечір разом з чоловіком по піщаному березі, по його ще не вгамовній і теплій піні...
Тетяна ХУТІРСЬКА
| Comments: |
