На чоловіка «вішали» вбивство власної дружини
Адвокат Віктор КУРЯТА
Замість компенсації – численні відписки
Борис Мартинчук прикладав максимум зусиль, щоб відновити своє добре ім’я. Він не збирався так просто здаватися, не на такого натрапили. Після десяти місяців у тюрмі в одній камері з кримінальними злочинцями вже нічого не боявся. Звернувся із позовною заявою у Березнівський районний суд про відшкодування завданих йому моральних збитків у зв’язку з незаконним арештом і тривалим утриманням у в’язниці.
Суд 11 вересня 2001 року задовольнив позов і зобов’язав виплатити Мартинчуку 50 тисяч гривень. Проте казначейство повідомило: у державному бюджеті немає коштів на такі виплати. І розпочалося: замість грошей – численні відписки.
Коли зрозумів, що власними силами бюрократичну державну машину не подолати, звернувся за захистом своїх прав до Європейського суду у Франції. Написав листа, і прийшла відповідь: його заява зареєстрована. На наступному етапі до справи підключився адвокат, який добре знав усі деталі, він допоміг оформити необхідні документи і перекласти їх англійською мовою. Розпочалося тривале листування між Хотинем і Страсбургом.
– Справа Бориса Мартинчука має досить тривалу історію, – розповідає адвокат Віктор Курята. – Вона до мене потрапила, коли підозрюваний вже просидів в слідчому ізоляторі п’ять місяців. Мене призначили адвокатом. Поспілкувавшись з Мартинчуком, я зрозумів, що всі обвинувачення якісь нереальні, можна сказати навіть – абсурдні. Відразу стало зрозумілим, що він не вбивав свою дружину. А прокуратура хотіла зберегти честь мундира. Адже треба було якось виправдати таке тривале перебування чоловіка під вартою. Справа розвалювалася на очах. Вирішальну роль зіграв суд, який взяв на себе відповідальність і прийняв остаточне рішення про її закриття. Але скільки цей невинний громадянин зазнав прикрощів та поневірянь, поки вдалося відновити справедливість. Згодом суд прийняв рішення задовольнити його позов про моральну компенсацію, але, як часто буває в нашій державі, судове рішення не виконувалося. Тому й довелося звернутися до Європейського суду з прав людини. Справа, зрештою, знайшла своє вирішення в правовому полі. Що б там не казали, але правосуддя в Україні є, – стверджує адвокат.
У квітні 2008-го Європейський суд прийняв рішення, яким змусив державу виплатити 50 тисяч гривень і 2 тисячі євро моральної компенсації, назвав конкретні терміни для виконання – три місяці. Тільки після цього в бюджеті знайшлися кошти.
«Мамо, їдемо до нас жити»
– Справа навіть не в грошах, а в принципі, – пояснює хотинський правдоборець, – хотів довести людям, що свої права можна і треба захищати. Це тільки так здається, що державна система всесильна. Мій приклад показує – треба боротися і не здаватися. Є такий біблійний вислів: “Стукайте, і вам відчинять”. Бували моменти, коли вже не залишалося ніякої надії. Мені неодноразово казали: махни рукою, нічого в тебе не вийде, – продовжує Борис Мартинчук. – Допомагала віра в Бога і підтримка моїх рідних.
Цікава історія його знайомства з другою дружиною Ларисою. Читачі вже, очевидно, зрозуміли, що Борис Мартинчук рішучий і наполегливий. У 2002 році він почув про молоду жінку-вдову з Березного, яка працювала на фарфоровому заводі. Просив сестру познайомити, але та все відмовлялася, мовляв, “ти маленького зросту, а то красива, висока жінка. Вона навіть не захоче з тобою розмовляти”.
Тоді Борис сам поїхав на завод, знайшов Ларису і познайомився.
– У неї дочка, в мене дочка й син, – розповідає він. – Жінка відразу поцікавилася, з ким живуть мої дітки. Коли пояснив, що зі мною, то Лариса сказала таку фразу: “Я думала, що дочка й син з бабою живуть, а ти по молодицях бігаєш”, – згадує першу їхню розмову Борис Мартинчук. – Наступного разу з дітьми поїхали до Лариси в гості. Навіть не знаю, як так вийшло. Я їм нічого не казав, але Оля і Андрій стали жінку просити: “Мамо, їдемо жити до нас”. Тоді Ларисина дочка Олена також несподівано заявила: “Мамо, ти як хочеш, а я їду з батьком”. Лариса відразу в плач: “Що ж мені робити?” Після цієї розмови вони з дочкою переїхали в Хотинь. І стало у нас троє наших діток, які відразу знайшли спільну мову і разом росли. Шість років тому в нас ще народився синочок Тарас.
Хату будували вдвох з дружиною
Сім’я стала великою, і надумав Мартинчук будувати нову хату. Все робили удвох з дружиною, а дітки допомагали. Борис мурував стіни, Лариса блоки подавала. Тепер у них просторий і затишний будинок, в якому панує любов. На ділянці збудували невеличкий продуктовий магазинчик, в якому алкоголем та сигаретами принципово не торгують.
– За рік відгуляли два весілля, – продовжує Борис Андрійович приємні спогади, – наші дочки Олена і Оля вийшли заміж. Ми з дружиною стали дідусем і бабусею, вже маємо онука Кирила.
В цій дружній сім’ї поважають одне одного. Власні релігійні погляди ніхто нікому не нав’язує. Борис ходить на зібрання у протестантський дім молитви до християн-баптистів, Лариса – у православну церкву.
– У нас повна свобода віросповідання. Європейський підхід, аби злагода була в сім’ї, – посміхається Борис Мартинчук. – Тарас ходить з мамою у православний храм. Дочки, коли жили з нами – на зібрання.
***
Наш співрозмовник жартує, що вже може відкривати юридичну консультацію із захисту прав людини, адже має власний п’ятирічний досвід листування з Європейським судом. І тепер до Бориса Мартинчука звертаються за порадами люди з усієї України, і він нікому не відмовляє. Адже сам пережив біду і добре розуміє людський біль та несправедливі звинувачення.
– Нещодавно одна жінка запитувала: як правильно оформити документи. Я детально їй все пояснив, і вже прийшла відповідь, що справа зареєстрована в Європейському суді. Дуже добре, що українці починають відстоювати свої права. Так що мій гіркий досвід людям знадобився, – розмірковує він.
Наші можновладці люблять говорити з високих трибун про те, як вони будують правову державу. Це тільки слова. Насправді ніхто нічого не будує в кланово-олігархічній країні. Скрізь і на кожному кроці наші співвітчизники зустрічаються з чиновницьким свавіллям та правовим нігілізмом. Тому єдиний вихід для наших громадян – навчитися і не боятися захищати та відстоювати свої права.
Європейський суд з прав людини — міжнародна організація, створена для контролю за дотриманням прав і свобод людини і громадянина, знаходиться у Страсбурзі (Франція). Європейський суд – міжнародний орган і може розглядати заяви, подані особами, які скаржаться на порушення своїх прав. Європейська Конвенція є міжнародним договором, на підставі якого більшість європейських держав зобов’язались дотримуватись основних прав, які викладені у самій Конвенції та у Протоколах до неї. Була ратифікована у 1953 році. За останніми даними, Україна посідає четверте місце у Європі за кількістю скарг до Європейського суду з прав людини. З одного боку, це свідчить про неналежну ситуацію в країні з дотриманням прав людини. З іншого – про проблеми із захистом порушених прав на національному рівні. Проте більшість заяв до Європейського суду, що надходять з України, визнаються судом неприйнятними до розгляду, зокрема, через неналежне оформлення документів.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
