«Хочу знайти пару на схилі літ…»

“Все в нас полюбовно” (Лідія та Федір ПАНЧЕНКИ)

– Катюшко, а хто то? – з кімнати гукнув чоловічий голос, коли ми зайшли до хати Бойків.
– Іванку, то кореспонденти. В газету про нас хочуть написати, – відповідає йому ласкаво дружина.
78-річна Катерина Андріївна Зінчук та 74-річний Іван Петрович Бойко ближче познайомилися у притулку в Навозі Рожищенського району. Прожили в цьому селі все життя і тому не раз бачилися, але, як каже баба Катерина, “в голову не клалося, що на старості зійдемося”. Коли бездітне подружжя Бойків стало нездужати (Іван погано бачив, а його дружина, як кажуть у народі, блудила), пішли доживати віку у притулок. Катерина Зінчук, теж бездітна, опинилася у будинку престарілих з іншої причини. Коли помер чоловік, її забрали племінники, перед тим продавши її хату. Та життя баби Катерини у родині не склалося. Повернулася назад у село Навіз і, прописавшись до куми, попросилася в притулок, бо ніде було жити. Пробула тут кілька місяців. Коли померла Іванова жінка, він запропонував Катерині йти господарювати у його хату.
– Я погодилась, бо відчувала, що ще здорова. Зійшлися так, а нащо та розпись? Головне – совість, щоб одне одного уважали. Він мене прописав у хаті, живемо тут разом вже другий рік. Посадили картоплю, городину, квіти, тримали кабанчика. І ні дня не шкодую за притулком, бо там я не мала дихання, там вмирали, тяжко було. А тут я здоровша стала, – з обличчя баби Катерини не сходить посмішка. – Якось приїхав мій брат та й каже: “Наша Катя ще непогано виглядає”. А чого мені журитися? Іванко такий добрий, такий лагідний, не чоловік, а золото! Я більш нічого не хочу, аби він мені був здоровенький. Не сваримося, він мені ще й разу матюка не загнув.
– А чого сваритися? – пристає до розмови Іван Петрович. – Нема смисла. Я як погніваюсь, то обернувся – і забувся. Ми одне одному потрібні. І в наші літа можна знайти пару і жити добре та довго.  
– І не думала, що на старості з ким зійдусь. Чи я, стара, кому потрібна? – витирає сльози бабця. – Двом набагато легше. Ми одне одного розважаємо, поговоримо, потішимо. Я така довольна, поки буду жити, Богу буду дякувати, що мені щастя таке на старості дав.
Баба Катерина і сміється, і плаче – поки фотографуємо, обнімає свого Іванка і все приказує: “То моє коханнячко, то моє життя...”  

«Глянули на «молодят» – і розписали»

У містах, напевно, легше в літньому віці знайти собі чоловіка чи дружину. Щотижня в луцьких клубах “Життєлюби” та “Неспокійні серця” збираються люди, яким від 60 і понад 80 років.
– За роки роботи помітила, що жінки менше шукають пару на старості, більше бояться самотності чоловіки,  – розповідає Лідія Тарасюк (Фонд милосердя і здоров’я). – У наших клубах познайомилося чимало сімейних пар. Серед тих, що вже разом приходили в “Життєлюби”, подружжя лучан Панченків – приклад вірності і щирості почуттів.
Колишні вчителька Лідія Дмитрівна та головний механік заводу Федір Тимофійович побралися дев’ятнадцять років тому. Їй було 63 роки, а йому – 77. “Я сам, вона сама”, – як каже Федір Тимофійович.
– Десь вже півроку зустрічалися і одного разу гуляли біля загсу, – згадує Лідія Дмитрівна. – Вирішили зайти і подати заяву. Дівчата подивилися на таких “молодят”, – сміється, – і розписали. Відтоді щороку 4 травня святкуємо цей день.
Перший чоловік Лідії Дмитрівни, з яким у любові й злагоді прожила 38 років, помер у 1988 році. І коли їй запропонували познайомитися з Федором Тимофійовичем, теж вдівцем, сумнівалася, чи йти на зустріч. Та донька, з якою разом жила, порадила: “Мамо, йди подивись, що ти втрачаєш?” А молодша, киянка, спочатку противилася другому маминому шлюбу – сумнівалася в чоловікові. Та тепер всі разом збираються на сімейні свята. Федір Тимофійович, який дітей не має, любить дочок, як рідних. Подружжя зізнається, що живуть добре, за стільки років жодного поганого слова одне одному не сказали. Цікаво, у чому ж, так би мовити, секрет сімейного щастя?
– Ми поважаємо, любимо друг друга, – каже 96-річний Федір Тимофійович. – Якщо люди люблять, то будуть добре жити, а коли дивляться по сторонах, то вже одне одного мучать. Якщо й трудно, тим паче підтримувати треба, щоб те все переносити, а не валити на одні плечі. Ліда все готувати вміє, хазяйство вести, що не знає, мене запитає, прислухається, що я їй раджу, що не так – домовляємося.
– Федір добрий чоловік, не скупий, спокійний, не свариться, не п’є. Я все для нього роблю, що від мене залежить, бо вже п’ять років не бачить. Правда, бігаю то в театр, то на базар, в клуб “Життєлюби”, де з вокальною групою виступаю.
– Я кругом її пускаю, – додає Федір Тимофійович, – щоб вона не була взаперті. Все в нас полюбовно. Не уявляю, як би я без Лідочки жив...

За клопотами не помічають батьків-пенсіонерів

Ми звикли бачити молодят молодими – у білому платті, парадному костюмі, з весільними букетами, заквітчаними машинами... І аж ніяк – не старими людьми. А життя доводить, що пізні шлюби набагато міцніші. Вчені навіть дослідили, що 70% літніх пар ведуть інтимне життя і закохані один в одного більше, ніж молоді. Тож чому старші люди, маючи вже онуків, сходяться та одружуються і чому сивочолих наречених не розуміють їхні діти? Про це розмірковує психолог-практик, сімейний консультант, член Української спілки психотерапевтів Анна Тодорук, яка, зокрема, у Луцькому міському РАЦСі веде психологічну службу для наречених:
– Є три аспекти щасливого життя: шлюб, діти, робота. А що робити, коли шлюб розпався чи хтось із подружжя помер, діти мають свої сім’ї, а на роботі ти вже не потрібний? Тому самотнім людям похилого віку, як нікому, хочеться мати рідну душу, з якою можна порадитися, поплакатися, врешті, побурчати. До пізніх шлюбів батьків діти ставляться по-різному. Одні радіють, що тато чи мама не будуть самі, вже є кому доглянути, якщо живуть далеко. Інші не задоволені, бо мама дивиться за дітьми, домом, чи просто бояться осуду сусідів, родини. Також обурюються, коли хтось із батьків бере на свою територію нового чоловіка чи дружину, бо самі сподівалися на спадок, який вже доведеться ділити. Тому часто літні молодята офіційно беруть шлюб, якщо хочуть оформити нерухомість чи повінчатися. Буває, що пари, які колись розлучилися, на старості повторно одружуються, аби владнати сімейні ситуації. Треба зауважити, що для людей, вихованих на радянських ідеалах, реєстрація шлюбу – це ніби дозвіл на сімейне життя. У старих часу на громадянський шлюб нема. Зважуючись зійтися, вони беруть на себе відповідальність і взаємні обов’язки. Самотність, брак уваги від дітей, бажання турбуватися, бути потрібним, як кажуть росіяни, “востребованным”, дефіцит спілкування, відсутність раніше особистого щастя – ці та інші причини спонукають старшу людину шукати свою половинку. Щоправда, не виключається і вигода, корисливі інтереси у пізніх шлюбах, бо всі ми люди. Наприклад, у селі двом легше хазяйнувати, у місті часто з’їжджаються в одну квартиру, а іншу здають чи залишають дітям, внукам.
І справді, меркантильні інтереси, а не почуття часто верховодять корисливими людьми. Про фіктивний шлюб на Хмельниччині кілька років тому розповідав один із телеканалів. Рідні 73-річної бабці Євгенії стверджували, що сусідка видала її заміж за свого 50-річного коханця. Після весілля, якого старенька наречена не пам’ятає, новий чоловік зняв гроші з рахунків дружини. Як нам розповіли, в Луцьку розповсюджений, так би мовити, “ветеранський бізнес”, коли жінки шукають собі завидних підстаркуватих наречених. Офіційно одружуються, щоб мати квартиру, а по смерті ветерана – і вдовину пенсію.
Виявляється, що старші люди офіційно одружуються нечасто. За інформацією Головного управління статистики у Волинській області, з 7109 шлюбів, зареєстрованих на Волині минулого року, лише 33 між людьми, яким 60 і більше років. Цікаво, що 10 шлюбів зафіксовано у селах, 23 – у містах. Найстаршому нареченому було 87 років, а найстаршим двом нареченим – по 83.

Чи вінчають старих?

До вінчання літніх людей православна церква підходить індивідуально, з цим питанням треба звертатися до правлячого архієрея. Адже, як зазначив отець Віталій Собко (луцький Свято-Троїцький собор), Святитель Василій Великий вказував на вікове обмеження – 60 років. Бо шлюб, з позиції Церкви, дається, зокрема, і для благословенного народження та християнського виховання дітей. Цікавий факт з цього приводу згадує у книзі “Церковне право” російський священик сучасності Владислав Ципін. У 1744 році Святійший Синод визнав недійсним шлюб з 82-річним дідусем, аргументувавши своє рішення так: “Брак установлен Богом ради умножения рода человеческого, чего от имеющего за 80 лет надеяться весьма отчаянно; в таковые лета не плотоугодия устраивать, но о спасении души своей попечительствовать долженствовало”. Тому “Наказ поповским старостам” забороняв старшим 80 років брати шлюб, а особам у віці від 60 до 80 років необхідно просити дозволу архієрея.
Як повідомили нам у греко-католицькому монастирі Святого Василія Великого (м. Луцьк), якщо чоловік і жінка вільні та є охрещеними, то перешкод їм взяти церковний шлюб нема, навіть коли люди вже старі і не здатні до дітородження.
У римо-католицькій церкві вікового бар’єру у вінчанні теж нема – пояснили нам в Управлінні Луцької дієцезії. Благословення на спільне життя церква дає і в 90 літ – аби були вільні. Коли ж людина, з якою вінчаний, жива, то у шлюбі відмовлять, бо в католицькій церкві не дають розлучень.   

***
Як би ми не ставилися до шлюбів між старими людьми, головне треба пам’ятати, що і у 60, і у 80 кожен хоче бути НЕ САМОТНІМ, а комусь ПОТРІБНИМ, хоче турбуватися про когось, відчувати тепло, підтримку, пораду, повагу і любов. У такому віці вони більше, ніж молодь (бо в молоді все життя попереду) цінують стосунки, довіру, сім’я для них – не тягар, а опора. Про це промовисто говорять і деякі листи наших читачок на рубрику “Розкажи про свою любов”, і розповіді про наших героїв. Приміром, жінка з Володимира-Волинського написала: “Мені 60, я коли його побачу, літаю, як на крилах”. Вдова Галина Кочуряк і гадки не мала, що у 67 років покине рідну Кіровоградщину і за листом “Служби знайомств” поїде до нового чоловіка на Рівненщину. А Іванна Просіцька з Львівщини, яка вперше вийшла заміж у 79 літ, щиро зізналася: “Я тільки тепер сі зрозуміла, як добре чоловіка мати”.
Всі, з ким довелося говорити на цю тему, не жалкують, що у старості знайшли пару, а щиро радіють, що поруч є рідна душа, яка справді піклується і любить. Дай Боже, щоб ті половинки, які зустрілися на схилі літ, якнайдовше жили у здоров’ї, в радості, повазі і любові...
Олена ПАВЛЮК,
Волинська область

• Нравится
•