Українець виграв справу проти України у Європейському суді

Борис МАРТИНЧУК

Невинного чоловіка десять місяців утримували у слідчому ізоляторі в Рівному, хоча справжнього вбивцю знайшли наступного дня. І, думаєте, за це когось покарали? Начальника районної міліції відправили на пенсію, а слідчого прокуратури перевели в сусідній район на підвищення. То чи можна ці органи назвати правоохоронними і чиї права вони захищають? Перед чоловіком за незаконне ув’язнення навіть ніхто не вибачився.        
Ця драматична історія розпочалася 28 квітня 1996 року в селі Хотинь Березнівського району. За одну ніч налагоджене життя молодої сільської родини полетіло шкереберть. 43-річному Борису Мартинчуку непросто згадувати страшні подробиці. Ми сидимо у красивому затишному будинку, і чоловік розповідає свою багаторічну епопею боротьби за справедливість.  
У нього звичайна біографія, як і в більшості наших співвітчизників. Закінчив школу, потім здобув професію слюсаря-сантехніка у Соснівському СПТУ №8. Два роки служби у танкових військах. У 1990 році Борис Мартинчук одружився з сусідською дівчиною Галиною. Батьки на весілля подарували їм хату – добрий старт для молодої сім’ї. У 1991 році народилася донька Ольга, у 1992-му – син Андрій. Щоб забезпечити сім’ю, Борис Мартинчук брався за будь-яку роботу, працював трактористом, слюсарем у місцевому господарстві, на цегельному заводі.
– Якось у вихідні голова колгоспу попросив вийти на роботу – почергувати вночі на фермі, – згадує ті трагічні події Борис Андрійович. – У нас колись було потужне господарство, шість корівників з худобою. Я від роботи ніколи не відмовлявся, тому й погодився. Дружина тоді працювала телятницею. Того недільного ранку, щоб вона вже не йшла на ферму (думаю, нехай поспить), я попорався за неї і повернувся додому. Коли зайшов у спальню, побачив жахливу картину: кров на стелі і стінах, дружина Галина лежала мертвою у ліжку. Я був шокований. Одразу кинувся до дочки Олі, якій тоді було чотири роки. Вона спала на сусідньому ліжечку. Менший син Андрійко ночував тієї ночі у діда з бабою. Став розпитувати перелякану дитину: “Хто був?” Вона страшно тремтіла, схлипуючи, крізь сльози сказала: “Приходив чужий дядя, який бив маму”.

«Нікого шукати не будемо, тебе посадимо»

Борис Мартинчук відразу побіг до сусідів, щоб викликали міліцію, і тоді втратив свідомість. Він і зараз переконаний: такий злочин можна було розкрити за кілька годин. У дворі залишилися сліди від велосипедних коліс. Але міліціонери цим не переймалися. Ніхто нічого навіть не запитував. На місце трагедії прибув якийсь міліцейський генерал і дав керівнику районної міліції дві доби для розкриття злочину.
– А начальник просто заявив: “Нікого шукати не будемо – ти є, тебе й посадимо”, – продовжує драматичні спогади Борис Мартинчук. – Міліціонери спочатку захотіли, щоб я показав, на якій роботі був усю ніч, але коли сів у їхню машину, одразу відвезли у райвідділ міліції і зачинили в камері. Будь здоров, грай марш. Там тримали 10 діб. Навіть не відпустили на похорон дружини, щоб попрощався, хоча за мене ручався її рідний дядько Микола. Була єдина умова – підписати явку з повинною. Мене били і на “розтяжки” ставили. Я своєї вини не визнавав, але начальник райвідділу казав прямо: “Нас не так вже й цікавить – ти вбив свою дружину чи хтось інший, головне, щоб злочин був розкритий”. Він вже видно доповів тому генералові. На всіх протоколах я писав: “Своєї вини не визнаю” і ставив підпис.  
Заарештованого Мартинчука сьомого травня відвезли у Рівне в слідчий ізолятор і кинули в одну камеру зі злочинцями-рецидивістами.  Деякі з них по 20 літ провели у тюрмах і мали по п’ять ходок на зону. Очевидно, міліціонери сподівалися, що такі співкамерники зламають дух обвинуваченого у вбивстві дружини.
– Ось уявіть собі, жив мирно-тихо, жінка, маленькі дітки, ходив на роботу, радів життю, складав якісь плани на майбутнє, – розповідає він. – І ніби жахливий сон: я в камері. Але “сусіди” дуже добре поставилися до мене. Відразу поцікавилися, за що посадили в ізолятор. Видно, так Господь управив, аби потрапив в ту камеру. Це була справжня школа виживання в тюрмі: що робити і як себе поводити. Досвідчені в’язні навіть допомогли написати скаргу Генеральному прокуророві. Ніхто мене не зачіпав, адже вони відразу зрозуміли, що я не вбивця.
За порадою співкамерників Борис Мартинчук оголосив голодування, вимагаючи дієтичного харчування. І йому вдалося свого добитися.
Але все зрушилося з місця, коли цією справою зайнявся досвідчений рівненський адвокат Віктор Арсенович Курята.  
– Привезли мене в Березне на суд, – продовжує Борис Андрійович. – Суддя відкрив документи справи і був здивований, адже під кожним протоколом допиту стояв підпис: “Своєї вини не визнаю”. З’ясувалося, що слідчий жодного разу навіть не подивився, що я там написав. Ось на такому рівні проводилося досудове слідство. Тоді на суд викликали начальника міліції і слідчого. Справу знову направили на дослідування. Тільки через 10 місяців, 20 лютого 1997-го, мене відпустили на волю під підписку про невиїзд. В цей час дітки жили у моєї мами, а хата стояла зачинена.
Повністю зняли усі обвинувачення через три роки, 31 березня 1999-го, за рішенням колегії суддів обласного суду.

«Ми злочинців на роботу не беремо»

Борис Мартинчук з прикрістю зараз згадує, що не всі односельчани сприйняли його звільнення. Каже, були й такі, що, зустрівши, не подавали руки, чи пліткували, що буцімто “відкупився”. Бувало, що й провокували на бійку, називаючи його вбивцею. А коли захотів повернутись у місцевий колгосп, адже в нього двоє малих дітей, яких треба годувати й одягати, то голова сказав: “Ми злочинців на роботу не беремо!” І це при тому, що справжній вбивця Мартинчукової дружини був затриманий наступного дня після злочину.
– Тобто, я сидів, і він сидів, добре, хоч не в одній камері. Цей чоловік приїхав у наше село з іншого району, жив у приймах. Як згодом стало відомо з матеріалів справи, в мою хату він пробрався начебто для того, щоб силоміць спробувати свою чоловічу силу на моїй дружині, бо з власною у нього вже нічого не виходило. Як з’ясували експерти, не вийшло й з Галиною, і він її забив до смерті. Як все відбувалось, згодом детально розповіла в присутності психологів, викладачів та експертів донька Оля, причому з усіма подробицями. Дівчинка казала: приходив дядько, якого вона бачила на фермі. У нього в руках був ключ. Дитині розклали різні ключі, аби вона пояснила. Оля сказала: такий великий, яким газовий балон прикручують. І до ліжка дівчинки вбивця кілька разів підходив, але дитина закривала очі, вдаючи, що спить, і він її не зачепив. А так би ще й дочку вбив, бо вона його знала.
За спробу згвалтування та жорстоке вбивство злочинцю у січні 2000-го присудили 14 років, але він їх не відсидів – помер у колонії.
Після виходу з ізолятора Борис Мартинчук без роботи не залишився. Знайшлися люди, які його підтримали у важку хвилину і дали можливість заробити, щоб вижити і прогодувати дітей. Його взяв на роботу трактористом, а у жнива – помічником комбайнера знайомий голова колгоспу з Гощі.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•