Врятував від смерті коханця своєї жінки

Ця жінка таки зведе його з розуму! Лише гляне жагучим поглядом, як щось чоловікові робиться. Він, Митько, який знав жінок ого-го скільки, такої ще не мав. Раніше швидко завойовував їхні довірливі сердечка і міняв партнерок без краплі жалю та смутку. Як міняють стоптані черевики…Взяв лісник Іван його на роботу з харчуванням й проживанням у своїй хаті. А Митько, бач, тільки й шукає моменту, тільки й дожидає, щоб Іван кудись пішов з дому, аби з його жінкою, оцією палаючою жаринкою-Іринкою, любощами упитися. Ліс великий! Не порахувати дубів, беріз, ялин, які стали свідками їхнього палкого кохання…
Однак, скільки ниточці не витися, все одно кінець мусить бути. Сказав якось Іван, що їде в місто на нараду. Митько тут як тут до Ірусі! Та не куди-небудь, а в їхнє подружнє ложе. Дітей вдома не було – погнали пасти худобу в ліс. З радощів забули коханці про незамкнені двері... Тут і накрив їх Іван “мокрим рядном”. Що було, не важко здогадатися. Не треба індійського кіно – своя драма в хаті та ще мало не з трагічним кінцем. Проте простив Іван дружину. А вона не злякалася, не впала на коліна, а його ж, свого чоловіка, ще й винуватим зробила. Мовляв, у тебе все робота на першому плані. Іван аж застрелитись хотів. Вчасно Ірина відібрала рушницю…
Серце Митькове краялося: як же він піде звідси? “Краще б вже отой Іван застрелився…” – промайнула грішна думка.
***
Пішов Митько до сусіднього лісника. Не жив, а мучився. За день на роботі натомиться, як віл, а вночі сну немає. Якось відпросився і погнався через ліси та болота до обійстя коханої. Причаївся під розлогою грушею біля сараю та й став очікувати, поки вийде Ірина на подвір’я.
Аж ось і жінка вийшла з дійницею. Мов хто підштрикнув Митька циганською голкою – вилетів зі схованки, забувши про пересторогу, про все на світі! Молодиця від несподіванки і слова вимовити не змогла, так і забилась перепілкою на Митькових грудях.
– Івана нема? – нарешті дійшло полюбовнику до свідомості, що надворі білий день й усі вікна так і зиркають на них здивованими прозорими очима.
– Ще затемна поїхав до міста, а діти сплять, – заспокійливо шепнула щаслива Ірина, а через хвильку зітхнула: – Я вже думала, що не побачу тебе більше…
– Ноги самі до тебе несуть…
– І я без тебе не можу, – рвалося розпукою Іринине серце. – Втрачаю розум, як тебе не бачу. Івана вже декілька разів твоїм іменем називала. Інший чоловік зацідив би так, щоб аж іскри з очей посипалися. А він, бач, ні – зітхає лише важко. Якось ненавмисне торкнулася його щоки, а вона геть мокра від сліз.
***
Ішов Митько з побачення як приморочений. Найбільше вразили останні Іринині слова: “Якось треба нам кінчати, бо до добра це не доведе. Іван он як пантрує за мною, за кожним деревом ти йому ввижаєшся. Навіть діти – не дурні ж, чули сварки – і ті за мною тепер наглядають. Про тебе й чути не хочуть. А чоловік… Їй-бо підстрелить тебе, якщо ще раз упіймає на гарячому”.
Невже їм більше не зустрічатися? Митька аж холодом обдало. Зайшов у дім господаря-лісника, щоб дізнатися, де завтра починати рубати. Ненароком погляд упав на новеньку рушницю. У Митьковій голові засвербіла чорна думка: а що, як інсценізувати Іванове самогубство? Ліс все спише, усе приховає. Зрештою, тіло можна закопати глибоко-глибоко… Хто знайде? Пропав чоловік та й годі…
Тиждень Митько, мов робот, механічно спилював остогидлі дерева, не звертаючи уваги на криваві мозолі. Щовечора, як заворожений, підкрадався під вікно і не зводив погляду з рушниці. Врешті-решт, виждав слушну годину, вхопив її, затиснув у тремтячих руках. І, зарядивши патронами, погнався на сусідню дільницю.
Наче пропасниця затрусила все тіло, коли побачив, як розмашистою ходою, прискіпливо оглядаючи свої володіння, просто на нього йшов Іван. “Тільки не вагатися, бо тоді все пропало!” – наказав собі Митько, цокочучи зубами від неймовірного хвилювання. Прицілився. Ну! Гримнув постріл. Якийсь несамовитий біль штовхнув Митька в груди. Нічого не втямивши, він тихо скрикнув і впав навзнак. З грудей зацебеніла кров. Затиснувши рукою рану, силувався піднятися. Але спромігся лише підвести голову і встиг побачити, як навпрошки до нього біжить Іван…
***
Прийшов до свідомості у лікарні. Якусь мить перед очима все розпливалось, кудись тікало. Згодом свідомість прояснилася – і Митько уздрів перед собою… Івана. Вражений, спробував ривком встати, але не зміг навіть підняти руку.
– Лежи, лежи… Безсилля від того, що втратив багато крові, – з Іванової інтонації важко було зрозуміти його почуття  і настрій.
Підійшла медсестра, поставила нову крапельницю. Поправивши подушку, звернулась до Митька:
– Своїм життям ви зобов’язані ось цьому чоловікові. Якби він вчасно вас не побачив… Та й взагалі, у вас рідкісна група крові, і знову щастя, що такою ж вона виявилася у вашого рятівника…
– Я… Я вистрілив… Я… – нарешті через силу вичавив із себе.
– Заспокойся. Ти цілився в білку, але не попав. Куля рикошетом відлетіла від гілки і влучила в тебе. Тепер все позаду. Головне, ти житимеш… – мовив Іван.
З цими словами він встав, пішов до виходу. Біля дверей обернувся і пильно глянув Митькові в очі:
– Не стріляй, чоловіче, більше білок. Вони теж жити хочуть, і пам’ятай, що найвищий суддя на цьому світі – совість, а на тому – Бог.
– Прости! – силувався гукнути навздогін, але безсилий голос ледь зірвався з вуст…
Зоя СТРИХАРЧУК,
м. Славута, Хмельницька область

• Нравится
•