Чоловік два роки завойовував любов власної дружини
Коли Ярина народила, то чи не найбільше раділа бабуся Надія. Почувши крик немовляти в телефонній трубці, вона розплакалася не на жарт – працівникам солідної установи довелося втішати її з півгодини (бо не знали, чому так ридає їхня начальниця). І лише коли дізналися, що трагедії не трапилося, що поважна Надія Тарасівна нарешті стала бабусею, розсміялися. “От, а ви казали, що моя невістка бездітна... А потім це ж саме приписували синові...” – тільки й мовила щаслива бабця.
Наречена – на ліжку, наречений – на підлозі
...Вони дружили сім’ями. Ці стосунки зав’язалися ще між їхніми батьками – обкомівськими працівниками. Тож Надія та Петро напівжартома, ще коли тільки Ромчикові виповнилося п’ять літ, називали Тетяну і Василя, в яких зростала донька, сватами. А ті й не віднікувалися, бо добре знали цю родину. Та й хіба заможні свати їм завадять? Адже й самі були не з бідних. Та й діти звикли одне до одного. І коли їм виповнилося по сімнадцять (були однолітками), Тетяна натякнула доньці, що хотіла б бачити в зятях Романа, мовляв, он як він на неї закохано дивиться. А та випалила:
– Запросто...
Але потім пошкодувала, бо в школі сохла за красенем Андрієм. Він був у класі активістом, вмів догоджати дівчатам – не хлопець, а мрія. Але та мрія була не в однієї в голові. І Ярина – не виняток. Кілька разів Андрій навіть проводжав її з танців додому. Після тих палких обіймів вона не могла заснути до ранку. А коли йшов на службу до війська, то на вечірці, яку влаштували його батьки, сиділа поруч з ним за кохану дівчину. На ніч додому Ярина тоді не прийшла... Мамі сказала, що заночує в подруги, а насправді... в Андрія. Про ті незабутні години вона не розповідала нікому. І правильно зробила. Бо потім дізналася, що не вона одна провела ніч у хлопця. І яким же було її здивування, коли після двох місяців служби Андрій повернувся додому і поніс в загс заяву з іншою. З тою, яка чекала від нього... дитину. Шок, злість, сльози – чого тільки не пережила Ярина. Він, її перший хлопець, використав її, як чергову забавку.
Мамині слова справдилися. І дівчина пішла під вінець з нелюбим Ромчиком. На зло Андрію. Він написав їй з армії: “Вибач, що так сталося. Якби не ця дитина... Але й ти довго не сумувала, кажуть, що за багатія виходиш заміж?” Відповіді Андрій так і не отримав. Але й щастя в родині молодожонів не було. Перша шлюбна ніч для Романа стала несподіванкою. Адже дружина, скинувши подушку з ліжка, сказала:
– Спатимеш на підлозі. Ну не можу я...
– А чому ж заміж виходила? Адже я тебе люблю... – розгублено мовив Роман.
– Не знаю. Вибач... Поважаю, але не люблю...
– Ти ще сама до мене прийдеш... От побачиш... – сказав спокійно і вмостився спати на перині біля ліжка.
Подружжя зблизила... суперниця
...Час ішов. А Роман з Яриною так і не зблизилися. Вони домовилися ні про що нікому не розповідати, навіть батькам. На людях випромінювали щастя. Хоча десь в душі Ярині і справді добре було з чоловіком. Він був уважним, робив завжди дарунки, бо добре знав смаки дружини. Інколи жінку навіть мучило сумління, їй ставало шкода Романа. Але уявити себе поряд з ним в ліжку не могла. Дехто з їхніх друзів на вечірках відверто натякав, що пора вже подумати про дітей. Ярина червоніла, а Роман спокійно відповідав:
– Ще встигнемо. Ми ще не налюбувалися одне одним...
Від тих слів його дружину наче окропом хто обливав.
Вперше вона відчула, що Роман їй дорогий, коли злягла в лікарню із важким запаленням. Він не тільки там днював, але й ночував. Взяв на роботі відпустку і ні на крок не відходив від дружини. Сам готував їсти і приносив їй все свіженьке, вкутував її, як малу дитину, що жінки аж піджартовували: “В тебе чоловік – золото... Дивись, ще хтось вкраде, бо ти все бурчиш на нього... І дітей не маєте...” Ярина, дивлячись у стелю, сказала: “Золото... Тільки я не подарунок...”
Коли ж чоловік забрав дружину додому, то про внучат їм почала натякати і мати Романа.
– Мені проходу колеги не дають, кажуть, маєш одного сина, а внука так і не дочекаєшся. Адже пройшло після весілля майже два роки...
– Ма, ти чого до нас причепилася. Ми не такі, як інші. На кого не глянь, все п’ятимісячних і трьохмісячних народжують... Ми ще для себе поживемо... – врятував дружину від надокучань свекрухи чоловік.
Коли подружжя залишилося в кімнаті наодинці, Ярина мовила:
– От якби мама зайшла до нас зранку... Мабуть, зомліла би, побачивши тебе на підлозі, – розреготалася чомусь.
– Смійся, смійся, – буркнув Роман, – ще трохи – і заведу собі коханку, скільки чекатиму? – і гримнув дверима.
...Про те, що Роман не байдужий жінкам, Ярина побачила не весіллі у друзів. Вони його запрошували на танець, кокетливо розмовляли. Її аж злість брала: все ж чоловік по паспорту, ніби й власність. А хтось інший зазіхає на її законне право. Тут ще й Галка приїхала на весілля. Давно її не було вдома – десь віялася по світах. І прилипла до Романа, як муха до меду. Він, скоса глянувши на Ярину, витанцьовував з дівчиною, щось шепотів їй на вушко. Дружина пригадала, що колись Галка добряче упадала за Романом, а він весь час проводив з Яриною. Так, про симпатію Галки знала вся школа! І Ярина заревнувала... Вона не відривала очей від чоловіка, який під час танцю все сильніше притискав Галку до себе. Безкінечно їй щось розповідав, ніжно прийняв з очей кучерики, а та зашарілася так, що Ярині стало страшно. Вона навіть на мить уявила їх у... ліжку. Саме цього вечора дружина помітила, що у її чоловіка дуже мила усмішка, що він гарно поводиться, прекрасно танцює... А очі, ну хто може похвалитися такими голубими очима і густим чорним волоссям... Гм, та в нього стільки плюсів... Думки раптом перервалися. Її рідного чоловіка Галка потягнула до виходу... Ярина, навіть не схопивши пальто, вибігла з бару на вулицю й помітила, що Роман розмовляє з подругою. Причаївшись біля дерева, вона почула, як настирлива суперниця освідчується її чоловікові: і що кохала все життя, і що виїхала через нього, і що повернулася також через нього, зачувши, що Роман і досі не має дітей. “Може, вона бездітна? То давай зі мною спробуй”, – сказала Галка. Роман, стрепенувши її за плечі, відповів: “Не смій більше погано говорити про мою дружину, бо я її люблю, як нікого на світі... А діти... Не твоє діло”, – і повернувся в бар. Ярина довго стояла під деревом, а її думки були біля Романа. Вона зрозуміла, що не хоче його втрачати.
Тієї ночі вона сама прийшла до нього спати на підлогу: “Будемо наздоганяти через мене, дурну, втрачене?..” Та цих слів чоловік вже не чув, бо обціловував дружину з ніг до голови.
…Маленький Ромчик народився через дев’ять місяців. Не забарилися і з донькою, яку назвали Яриною.
Тетяна ХУТІРСЬКА,
Івано-Франківська область
| Comments: |
