Телевізор і радіо загаджені попсою і примітивними шоу
З паном Віктором зустрілися на Волині, яка назавжди залишиться для нього рідним батьківським краєм. Але наша розмова цього разу не про Волинь, а про проблеми національного інформаційного простору, антидержавну інформаційну політику, що давно турбує Віктора Івановича. Розмовляти з людиною, котра присвятила своє життя радіо, обіймала найвищі посади в мас-медійних структурах, дуже цікаво. Думаю, читачам, яким небайдужі українські цінності, теж важливо почути думку нашого поважного гостя, визначного журналіста й науковця.
– Пане Вікторе, чим не влаштували нову владу, що Вас звільнили з посади президента Національної радіокомпанії України, тим паче, що до цього Вам довгий час вдавалося співпрацювати з владою? І якою, на Вашу думку, буде нинішня політика радіомовлення?
– Моє “довгожительство” най цій посаді пояснюється просто: весь час був поза політичними інтересами і кланами. Працював для наших слухачів. Прийшла політична сила, яка бачить іншу стратегію розвитку, інше розуміння, інші пріоритети в національно-інформаційному просторі, які не збігаються з моїми.
Навіть в роки Союзу за естетичним наповненням ефір був більш українським, ніж тепер. Тоді хоч не хотіли, але мусили видавати українську продукцію. А сьогодні – одна комерція, можна видавати що завгодно, аби приносило прибуток і рейтинги, лише не українські передачі. Ефірний простір аж ніяк не виховує освічену, культурну людину, хоча українське радіо мало феноменально ціннісні інформаційні орієнтації.
Наше законодавство теж гендлярське й комерціалізоване, тому весь національний інформаційний простір загаджений попсою й примітивними шоу, що зорієнтовані на біологічне сприйняття світу, але аж ніяк не на художньо-естетичне. Втрачаються українські цінності. З’явилися якісь псевдо-жанри. Заїхали хлопці з Москви, бо вони “рейтингові”, і заро-бляють гроші на українському інформаційному просторі. Українського у нас нема нічого: ні світогляду, ні душі, ні теми.
– Спілкуючись з сильними світу цього, чи не зрозуміли, що українській владі потрібна саме біомаса, а не свідомі, активні громадяни?
– Це так. При попередній владі задали лише правильну патріотичну риторику, але не більше. У нас практично немає органу, який би займався інтересами інформаційного суверенітету. Всі, хто тут живе, повинні відчути, що це українська земля.
– У нас скоро за такі ідеї, як при “совєтах”, пришиватимуть “український націоналізм”, адже у фаворі інтернаціоналізм і братство з Росією. А останню від слова “національний” аж коробить. Владі не потрібні наші пісні, національні ідеї. Це територія для всіх “рівноправних націй”, лише не для українців. Ми маємо пристосовуватися до “рускоязичних”, бо вони, бачте, не можуть дивитися фільм українською мовою.
– Інформаційну політику треба було починати з 1991 року, цивілізовано наголошуючи: людина, яка тут живе, має полюбити цю землю. Державна політика має бути протекціоністською. Прихильне ставлення до нацменшин створює відокремлене життя, ізольоване від суспільства. Треба цінувати угорський чардаш, але при цьому пропагувати українську мову, історію, традиції. У Польщі три канали телевізійні і п’ять радіо із загальнонаціональним покриттям. У них, хоча вони й збиткові, зацікавлена і держава, і громада. А у нас керівники першого українського каналу Бенкендорф і Арфуш не знають української. Оце мило, оце шароварщина. Втрата інформаційного суверенітету – катастрофа для держави.
– Державні люди у всі часи шукали ворогів поза державою, а наші шукають їх в Україні. Тому не знайшлося розумного українця, який би очолив державне телебачення, призначають далеких, примітивних, заїжджих людей.
– В Ющенка були можливості об’єднати Україну. Йому не було б важко домовитися з представниками державного капіталізму, який існує на сході, де нема елементів приватної власності, й об’єднати український дух. Януковичу це зробити набагато важче – у нього інші цінності. Одними указами усе не відрегулюєш і народ не об’єднаєш.
– Як можна зробити єдину Україну з двома державними мовами? Не маємо об’єднуючої політичної сили і поки що її поява не передбачається.
– Сумну перспективу вимальовуєте.
– Сумну, бо не бачу тих, хто працює на державу, більшість служить владі й кланам. Століттями виховувалися пристосуванці. За схід взагалі мовчу.
– Національні ідеї не сприймаються на сході України, бо так історично склалося. Якщо влада думає, що указами забезпечить інтереси національних меншин, як у комунальних квартирах, – то посіє лише скандал. Не треба боятися робити загальнодержавні акції. Україна – це держава, де має проводитися українська ідеологія. Й інформаційний ресурс – засіб не маніпуляції, а формування сучасної української нації – мав би відіграти головну роль у цьому. Українська національна ідеологія – була і є. Це світогляд і дух тих, хто живе на українській землі і хто відчуває себе українцем! А хто не відчуває, треба зробити усе, щоб відчув.
– Сила, яка прийшла з Донбасу, – це сила для великого капіталу, але не для української нації.
– В Америці Форди і Рокфеллери зрозуміли: аби спокійно почуватися, треба зробити затишне життя для всіх громадян.
– Пане Вікторе, що для Вас сучасна журналістика, як її оцінюєте?
– На жаль, сучасна національна журналістика через багато причин поки не відбулася. Сьогодні на екрані й в ефірі – ігри-шоу під ширмою демократії. З нами граються, як з лохами. Проблема не в журналістиці. Це наше законодавство, писане під медіа-магнатів, а вони на 90 відсотків не мають нічого спільного з українськими цінностями. Свобода слова – це феномен “по-українськи”. Вона заангажована, фільтрована, показова.
Розмовляла Ольга ЖАРЧИНСЬКА
| Comments: |
