Огірок із володимирецької теплиці став уже брендом

Коли на ринки Львова потрапляють перші тепличні огірочки, покупці запитують: “А чи не володимирецькі?”, бо знають, що селяни гарантують їм якість. “Володимирецькі огірки” – це вже як бренд, як торгова марка. Степан Черевач каже, що то тепер видається все гарно, дружно, злагоджено. А в перші роки всього доводилося натерпітися.Ловили джмелів, щоб запилити рослини в теплиці
– Великого капіталу з підсобного тепличного господарства не наживеш, – розповідає Степан Нілович. – Але вижити в селі з цієї справи можна. Я першим взявся за вирощування огірків (тоді в наших селах ще про це й не говорили). А підштовхнув на такі кроки досвід сусідів-білорусів. Моя донька вийшла заміж у Столінський район тепер іншої держави – Білорусі. Там сябри масово сіяли огірки в теплицях. У наших українських селах з негараздами в сільському господарстві почалися проблеми – і треба було думати, як прогодувати сім’ю. Наголошую, прогодувати, бо за якісь великі статки навіть мови не могло бути – тут аби вижити. Тож взявся за теплиці. Було дуже складно. Адже, то тепер є сорти самозапильних огірків, а зо два десятки літ тому доводилося ловити джмелів і бджіл, щоб запилили рослини. Потім шукали ринки збуту продукції. Тільки-но сезон закінчується – знову за роботу. Все зорати, удобрити. Знову дбай про насіння, плівку для теплиць, дрова, полив рослин. А скільки фізичної праці йде – того вже ніхто й не рахує. Люди ночують і днюють у тих теплицях. Десь задрімав, приміщення охолонуло, рослини підмерзли – і все згинуло.
Село годує Львів, Київ, Рівне, Луцьк
Степан Черевач з сумом згадує, як вивозили перші врожаї на базар мотоциклом, як не дозволяли в нашій державі виділяти під теплиці великі площі землі.
– То тепер люди за довгі роки праці нажили буси, якось гуртуються, організовуються, але ж і витрати збільшуються, – продовжує Степан Нілович. – Адже мінеральні добрива значно підскочили в ціні. Знову ж треба добре знати, що хоче поле, скільки треба органіки внести, щоб усе було в нормі, бо ж нашу продукцію на ринках перевіряють на вміст нітратів. Тож краще недогодувати рослини, ніж їх “захімічити”. Знову ж дошкуляють різні хвороби – надто треба пильнувати за тим, що вирощуєш. А восени кожен поспішає заготовити дрова: вирубують сухостій, буває, що не за один кілометр від дому їздять за ним. Тож у декого виходить заробіток – аби прогодувати сім’ю. Часом селянин один в одного позичає гроші на наступний сезон. Звісно, виручаємо односельців, бо без цього ніяк. Добре тільки, що люди до праці привчені, діти нелінивими зростають, молодь собі хоч на елементарне заробити може. От і біля мене в хаті живе найменший син. Також рук до землі докласти не боїться. Оце, звісно, тішить.
У сільській раді підрахували, що коли масово починається збір вирощеного, з села до Києва, Львова, Рівного, Луцька щодень вирушає по кілька бусів з огірками. В середньому по двадцять тонн. Тисячі українських родин годує маленький поліський край.

• Нравится
•