Ноги відрізали на заробітках

Молодий, красивий, енергійний, хіба думав тоді Роман Процик із села Пнівне Камінь-Каширського району, що життя підкине страшне випробування? А нещастя вдарило раптово. Поїхав на заробітки за кордон здоровий та усміхнений, а повернувся… без обох ніг, із замореним від мук та болю обличчям.
Думав, що чехи «випотрошать» на органи
Роман давно навчився відганяти від себе сумні спогади. Хіба сни інколи нагадують про незабутнє відчуття – як солодко ступати босими ногами по землі! Але мрії обрубує гірка реальність – ніг уже давно нема. Багато віддав би, аби зробити самому бодай кілька кроків.
У сезонні заробітки хлопець втягнувся не від розкішного життя – у селі туго з роботою. Спочатку був трактористом у місцевому господарстві, та коли воно почало розпадатись, подався у світ. Працював якийсь час у Львові та Полтаві, пізніше – у Москві та Польщі. Ось так мандрував від хазяїна до хазяїна немало-небагато, а ціле десятиліття.
– А востаннє, сім років тому, ми з товаришем вирішили в Чехію майнути, – розповідає Роман. – Підшукали роботу – на сміттєпереробному заводі у Празі. Працювали нелегально, як і більшість заробітчан. Того злощасного дня мені довелося ножі в машині, яка ріже сміття, дотягувати. Чому не знеструмив? Бог його знає. Молодий, безпечний був. А чех прийшов, не заглянув, що хтось всередині є, і запустив техніку.
Нелюдський крик, що долинув зсередини, змусив власника вимкнути сміттєпереробну машину. Але ті секунди, поки вона працювала, встигли наробити непоправної біди. Щастя, що хлопця всього не посікло на шматки. Проте ноги геть пообрізало. Роману тоді й тридцяти не було.
– Я навіть не відразу зрозумів, що трапилося, – зізнається. – Ще мить тому стояв на ногах, аж бачу, що вже валяюся весь у крові. Коли мене дістали з машини, навколо всі метушилися, чекала “швидка”. Наполягали їхати у лікарню, та я відмовився. Чесно скажу – злякався. Подумав: а що, як мене випотрошать на органи й на смітник десь викинуть? Я ж тут ніхто, нелегал.

Пече смачні торти
Попереду було повернення додому (посередник, який підшукав волинянам цю роботу, найняв для Романа і його товариша бус в Україну). Всю дорогу молодий чоловік думав тільки про одне – як показати свої ноги мамі. А вона, побачивши сина, зі сльозами на очах стала заспокоювати: “Скалічений, але живий”.
Чеський лікар лише вколов знеболювальне й так-сяк залатав один обрубок. Інший уже шили у Луцьку, в опіковому відділенні міської лікарні. До сьогодні з великою повагою та вдячністю Роман згадує свого лікаря – Лідію Шепель, яка буквально витягнула з того світу.
– Хто допоміг пережити таке нелегке випробування, не впасти духом? – запитую у Романа.
– Ой, всяко було, – зітхає. – І падав, і підіймався. Та багато що зрозумів, коли вперше поїхав у протезний центр у Ковель. Вразився – нас там тисячі таких! І є люди у ще гіршому становищі – хто без обох рук. Оце біда. А я все-таки багато що можу сам зробити: їсти варю, в хаті прибираю і хліб печу, картоплю перебираю та буряки обрізаю. А такі вінки з цибулі та часнику, як я, ніхто у селі не зв’яже. Не жартую. Що сталося, те сталося. Я вже це все пережив.
Мешкає Роман із сім’єю рідного брата (батьки кілька літ тому повмирали). Тут чоловікові не дають відчувати, що він “не такий, як всі” – ну, хіба трохи печалиться, що з племінником не може у футбол пограти. Хоча занять не бракує. Він ще й на базарі встигає торгувати! Добре розуміється на всяких засобах для захисту й росту рослин (батько був знаним в околиці агрономом). Порадить, як і коли потрібний препарат застосовувати. Постійні клієнти за консультацією навіть додому приходять.
У хаті Проциків завжди пахне хлібом. На плиті стоїть гарячий свіжий борщ, у холодильнику – домашня сметанка, сир та масло. Роман сам переробляє молоко, у його руках аж “горять” (у доброму розумінні цього слова) і сепаратор, і маслобійка! А ще любить у свята і будні пекти смачні торти. У цій справі він просто майстер! Спершу солодощі оцінювали лише рідні. Але ж їхній дім гостями повниться. Спробував ті смаколики один – переповів іншим. Так і розлетілася слава про сільського кондитера. Тепер його торти замовляють на різні урочистості.
Хтось втрачає надію і віру в життя, зіткнувшись з повсякденними клопотами, топить горе у чарці через дріб’язкові непорозуміння в сім’ї чи на роботі. Романові теж нелегко, повірте, але чоловік не впадає у відчай. Він навчився приймати і цінувати життя таким, яким воно є.
Наталія КРАВЧУК,
Волинська область

• Нравится
•