«За рідний край, за край святий, ви віддали вік молодий»

Під час освячення пам’ятників повстанцям

Влада не шанує тих, хто віддав життя за волю України, але їх шанують справжні українці, кому не байдужа пам’ять про них. Свідченням цьому – освячення пам’ятників загиблим воїнам УПА, які з власної ініціативи і на власні кошти встановив редактор нашої газети Євген Хотимчук. На Покрову на кладовищі колишнього села Волосовка зібралося багато людей із навколишніх сіл, районного центру Рожище, аби вшанувати тих хлопців-земляків, які молодими поклали свої голови ось тут, на рідній землі, у боротьбі з ворогами України.
Євген Якович у попередніх номерах нашого тижневика розповів про трьох повстанців: Степана Пархомчука, Євгена Гутовського, Петра Ткачука, про те, чому і як він відшукував ці могили, як задумав поставити цим хлопцям пам’ятники, аби очистити душу перед пам’яттю своєї мами. Коротко про це він переповів ще усім присутнім біля могили Степана Пархомчука, першого чоловіка його матері:
– Такої шани та уваги їм ніхто не віддавав 68 років, відколи вони тут лежать. Я вдячний вам, що прийшли вклонитися цим хлопцям. Із гарних домівок, із теплих постелей вони пішли боронити свою землю. Ось там, неподалік у лісі, в холод, в негоду вони воювали за нашу волю. Хто їх тільки не бив: москалі, поляки, німці! Ні на що і ні на кого не на-діялися... Мама не раз просила мене: “Женю, завези на могилу до Стьопки”. Невиконана просьба вічним докором совісті засіла в серце. І, нарешті, задався метою знайти його могилу. Коли побачив, у якому вона стані, дав собі слово її прибрати. Потім зрозумів, що треба поставити пам’ятник. А поруч захоронені ще два молоді повстанці, теж руденські хлопці. Треба було і їхні могили впорядкувати. Тож вирішив поставити і їм. Господь допоміг у цій справі, а тому знайшлися люди, які йшли назустріч. Навіть просив Бога, аби сьогодні була погода, коли ми тут зберемося, хоча, чесно кажучи, не сподівався, що стільки людей зійдеться. Вічна пам’ять про тих, хто віддав своє життя за волю України, буде доти, доки ми будемо передавати від покоління до покоління, як ці хлопці ціною власного життя виборювали для нас кращу долю. Про що вони думали, якою уявляли нашу Україну, коли йшли на явну смерть? Нас і далі намагаються нагинати, робити з нас ворогів. Головне, щоб у своїх серцях ми пам’ятали про таких хлопців. У нашій газеті розпочинаємо рубрику “Знайди могилу повстанця” і закликаємо усіх, хто нас чує і читає, знаходити і впорядковувати могили, вшановувати ті, які вже відомі. А ми підтримаємо цю акцію. Влада нам у цьому не допоможе, але це наш святий обов’язок...  
– “Немає більшої любові, коли хто душу свою покладе за друзів” – так казав Спаситель своїм учням, – наголосив отець Володимир, протоієрей Луцького Свято-Троїцького собору, після освячення пам’ятників. – Ці юнаки показали таку любов. А ви, земляки, підняли із небуття пам’ять про них. Вони поклали свої душі за те, щоб у вас пробудився дух свободи, правди і дух боротьби за правду і за свободу.
– Я не думав, що сьогоднішній захід буде таким багатолюдним, – зізнався сільський голова Рудки-Козинської Микола Яцюк. – Усім вдячний, що прийшли помолитися за упокій наших земляків. Батька Пархомчука Степана розстріляли у тюрмі, а сам він загинув у січні 1943 року за волю України. Рідний його брат дожив до 2000 року. Довго виношував ідею, як вшанувати тих, хто боровся за незалежність. У 1994 році сам спроектував, організував і з односельчанами збудував пам’ятник у нашому селі борцям за волю України. Хай буде вічна пам’ять усім хлопцям, імена яких тут прозвучали, і тим, кого ми не знаємо. Хтось із них похоронений з почестями, хтось ні, когось кинули в колодязь, як це було в Рожищі, а чиїсь могили досі невідомі. Вклонімося їм і їхній справі.

Чому Волосовку стерли з лиця землі?

Згадала про останні дні життя Петра Ткачука його сестра Марія. А Іван Півнюк, уродженець знищеного села Волосовка, розповів про цих хлопців, яких пам’ятав, коли вони ще були живі, бо влітку в лісі перебували, а взимку заходили до їхніх хат. Він не забув, як хоронили Петра Ткачука. Частина вояків оточила село, аби на них ніхто зненацька не наскочив, а майже рота випроваджала в останню путь побратима, віддаючи йому почесний салют. Важко було говорити Миколі Ткачуку, колишньому воїну УПА – душили сльози. А Іван Хомич, голова обласного осередку Конгресу Українських Націоналістів переконаний, що “як би енкаведисти і їхні хорти не намагалися знищити пам’ять про вояків УПА, тих гордих людей, які віддали життя за нас, їм це не вдасться”.
– Розповідають про партизан, які ніби воювали з фашистами, – продовжив він. – Я родом з Любешівщини, де діяв п’ятитисячний загін Федорова. Жодного фашиста партизани не знищили у нас! Тепер лише стало відомо, що вони спалили села Лахвичі, Деревок. Очевидці довго боялися про це говорити. Тому треба докласти зусиль, щоб відновити справедливість і донести людям правду.
Усі присутні небайдуже слухали спогади, виступи, скорботне вшанування учнями із сіл Рудка-Козинська і Тристень загиблих вояків, а після урочистостей за межами кладовища – повстанські пісні. Зі сльозами сприймався щирий спів: “Прощай, люба мамо, прощай, рідний тату, і ти, дорогая, прощай. Я більше не прийду до рідної хати і більш не повернусь у свій рідний край...” або “Лежить там убитий стрілець молоденький, а тіло ніхто не сховав...”
Усі безмежно дякували Євгену Хотимчуку за його благородний вчинок, за ту пам’ять, яку він відроджує у наших душах і сіє в серцях молодого покоління. Десятки літ на цьому місці ніхто не збирався, аби пом’янути загиблих вояків. Лиш тепер їх вшанували достойно: добрим словом, молитвою, коливом, жалобним обідом...
Нова совєтська влада настільки була настрахана діями повстанців, що навіть стерла з лиця землі ціле село. Комуністи взагалі боялися будь-яких хутірських помешкань чи невеликих поселень біля лісу, тому зганяли людей у села, щоб тримати усіх під пильним оком кагебе. Не дивно, що присутні старожили пригадували, чия хата де стояла, хто як жив, хто як помер.
– Це кладовище тепер належить до нашої сільської ради, – говорить Олена Гінгіна, заступник директора з виховної роботи загальноосвітньої школи села Новий Двір. – Для мене особисто сьогоднішня подія багато значить. Із дітьми займалися дослідженням історії села Волосовка, де народилися наші батьки. З плачем їх виганяли звідси до села у 1954 році, а тим, хто впирався до останнього, зривали дахи із хат. Відчула провину, коли прочитала, що тут бур’ян у ріст людини – я ж місцева. Ми перед проводами щороку прибираємо, але за літо заросло. Вчимо, що за могилами треба доглядати. Недалеко від нашого села австрійське кладовище від Першої світової війни – теж доглядаємо. Євген Якович допоміг багато про що довідатися. Ми вчимо наших учнів, що ціль у повстанців була благородна – вони воювали і захищали незалежність своєї держави.
“За рідний край, за край святий, ви відали вік молодий. І загуде свободи дзвін – до вас ми прийдем на поклін” – нарешті ці передбачення стають дійсністю. Самі українці без влади, без помпезностей гідно вшановують істинних Героїв України, хто свято вірив у її самостійність. І якщо у вас в селі чи десь неподалік є могила, де захоронені повстанці, впорядкуйте її, прийдіть хоча б на Покрову, у день, коли вшановують воїнів УПА, вклонитися тим загиблим, які віддали життя за нас, пом’янути їх добрим словом, відправити молебень за упокій їхніх стражденних, але нескорених душ...
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
P.S. Коли на жалобному обіді земляки Євгена Яковича піднімали келих за його маму, тітку Фанаську, яка сама виростила таких прекрасних синів, щось стукнуло. Глянули – а це упав портрет Стьопки, що стояв разом із портретом Євгена Гутовського і Петра Ткачука. Це випадковість чи, може, справді якась вища сила втрутилася?

• Нравится
•