Як Петро діда в «больницю» возив
Ця історія трапилася на Житомирщині в середині дев’яностих років минулого століття. Тоді якраз була велика економічна криза. У село, про мешканців якого піде річ, не ходили автобуси. І взагалі, якщо не брати до уваги кількох недоламаних тракторів, що залишились у спадок від зруйнованого колгоспу, там був усього-на-всього один легковик, який належав колишньому механіку колгоспу Петрові. Односельчани йшли до нього з різними проханнями, та переважно, щоб завезти хворого до лікарні. Петрові, звичайно, відмовити було важко.
От і того зимового вечора прибігла до Петра Галька Дорофіїха:
– Ой, Петруню! – заголосила, ламаючи руки. – Батьку нашому так погано, так погано! Тра везти в больницю!
– Тра, то тра, – відповів спокійно, звиклий до подібних оказій. – Іди збирайся, я прогрію машину й під’їду.
Коли під’їхав Петро, у хаті Дорофіїв вирували крики: Галька з чоловіком сперечалися з братом та його жінкою, котрі мешкали по сусідству й були викликані з дому на оказію, кому належить везти батька в “больницю”.
– Ми його доглядаємо, годуємо! – верещала Галька. – То зробіть ви хоч щось йому добре!
Льонька, Гальчин брат, мав язика не гіршого, не була німою і його жінка, тож у хаті здійнявся такий галас, наче на пожежу. Одягнений у пальто й шапку старий Дорофій приречено сидів на канапі.
Зрештою, Дорофії дійшли компромісу, і Льонька з Галькою повели старого в машину. Втім, остаточно вони не змирилися й продовжували по дорозі з’ясовувати, хто з них більше любить батька. Старий, що сидів між ними, лише періодично тяжко стогнав, а майже перед самим райцентром раптом затих, схилившись на дочку.
– Ой! – вигукнула невдовзі Галька, – Петруню, зупинися! Здається, батько помер…
Петро загальмував, увімкнув у салоні світло й обернувся до своїх пасажирів. Старий Дорофій і справді не подавав ознак життя. Узяв його за руку, став мацати пульс. Не намацав.
– Точно помер. То що будемо робити? Больниця йому вже не допоможе…
– Вертаймося! – скомандувала Галька.
Доки мандрували засніженими дорогами туди й назад, закралося далеко за північ. Мертвий Дорофій хилився то на сина, то на дочку, вони мовчки відштовхували його одне на одного. І це німе змагання “батьківської пошани” тривало до самої хати.
Гальчин чоловік міцно спав, замкнувшись. Молодиця хвилин п’ять тарабанила у вікно, доки розбудила. Петрові ж закортіло в туалет. Він сходив за хлів, а коли повертався до машини повз хатнє вікно, воно вже світилося й чути було верескливі голоси Дорофіїв.
Петро сплюнув, хряпнув дверцятами й поїхав додому, не попрощавшись.
Завів машину в гараж, вимкнув двигуна й зібрався виходити, як щось торкнуло його за плече й тремтячим старечим голосом мовило:
– Синку, не оставляй мене тута!
На Петрову спину наче хто води крижаної відро вилив: то був… Дорофій, котрого нащадки через суперечку забули в машині. Виявилося, що по дорозі він не вмер, а лише знепритомнів, і отямився в Петровому гаражі…
Потому старий прожив ще тиждень і таки помер у “больниці” насправді, але Петро вже туди його не возив.
Ігор Славич,
Житомирська область
| Comments: |
