Село Кошари на кордоні трьох держав
Підпис відсутній
Контрольна смуга – по сільській вулиці
Тут майже як в тій казці: ліворуч підеш – у Польщу потрапиш, праворуч підеш – у Білорусь забредеш, на місці стоятимеш – в Україні будеш.
Життя в Кошарах ніби завмерло. Залишилося дві вулички: Дорошенка і Сагайдачного. Стоять порожні хати і дивляться віконницями на ліс. Колись тут проживали чималі сім’ї, але діти виросли і повиїжджали в Білорусь, державний кордон з якою проходить на околиці села. Офіційної демаркації ще не було, в лісі вирита канава, над якою стоять застережні знаки українською та білоруською мовами. Мешканці ніяк не можуть звикнути до присутності державного кордону між двома країнами, який тепер не дає можливості долати його найкоротшим шляхом, а треба їхати на пункт пропуску “Пулемець”.
Кордон з Польщею проходить по річці Західний Буг.
– До 1939 року ми жили над самим Бугом, – розповідає 82-літній Феодосій Сивоха. – Там було село Кошари – 76 хат, тепер тільки кладовище залишилося. Де зараз проходить контрольна смуга, то була сільська вулиця. Коли сюди прийшли совєти, то у 1940 році нас усіх вивезли у Ківерцівський та Луцький райони.
– Мій батько тільки збудував нову хату, – приєднується до розмови 80-річна Віра Іванівна, дружина Феодосія Сивохи. – Ми навіть не встигли в ній пожити. Її на заставу забрали.
Але не всі люди змирилися з переселенням, і в роки німецької окупації більшість селян на підводах з усім скарбом та худобою повернулися в рідні Кошари. Для чого тулитися в чужому селі, коли є своє. Обжилися, засівали поля, збирали урожай.
– Німці нас не зачіпали, – продовжує згадувати Феодосій Олександрович. – Коли закінчилася війна, то знову стали балакати, що кордон проходить через Кошари. А восени 1946-го нас другий раз з-під Буга виселили. Знову все залишили, тяжко було, – зітхає дід Федось. – Але добре хоч недалеко. І ми в 1947-му взялися зводити хати на цьому місці, але тут навіть повітря не таке. Заклали чотири вулиці.
Білоруський хлопчик ходить в українську школу
– А що тут молодим робити? – продовжує розмову баба Віра. – Наша дочка з сім’єю живе в Шацьку, а син – у Бресті. Всього в селі залишилося старих і малих 32 людини. Ми з дідом двох і ще одна сім’я, а так самотні віку доживають. Щоправда, у лісника двоє дітей. Але тільки дітвора закінчує школу – і відразу втікають з Кошар. Хати купляють дачники. У нас же багатющий край: ягоди, гриби, тільки не лінуйся і будеш мати. Ввечері як глянеш, стільки порожніх домівок стоїть, ніде світло не горить, аж плакати хочеться, адже життя до них не повернеться.
В цьому глухому закутку на трьох кордонах живе жінка з сином, які мають білоруське громадянство. Семикласник, 12-річний Андрій Сахарук, каже що йому добре в українській школі, але жити він поїде в Білорусь.
– Мама моя вже чотири роки як осліпла, – розповідає Надія Сахарук, – батька немає, я її доглядаю, бо вона до мене в Брест не захотіла їхати. В неї задишка, серце хворе. Я громадянка Білорусі, але тут живу, тримаю господарство. У мене таке враження, що про це село всі забулися. Магазин зачинений, до Шацька немає чим доїхати. Треба в Пулемець п’ять кілометрів йти пішки. Сюди маршрутка заходить лише у середу, п’ятницю і неділю.
Ще в Кошарах є хата, хоч порожня, але добре доглянута. Батьки повмирали, син Микола живе в сусідній країні, але не забуває рідне село. Приїжджає на вихідні. Обгородив садибу, зробив красиву альтанку, вітряка, і навіть лелека поселився у дворі, щоправда, декоративний. Хтозна, чи повернуться справжні бусли в Кошари…
Живе в селі дачниця аж з Дніпропетровської області.
– Мені вже 70 літ, але почуваю себе значно молодшою, – розповідає усміхнена та енергійна Людмила Онищенко. – Прожила життя в Кривому Розі. Там повітря не вистачало, просто задихалася. Вперше я потрапила на Волинь 14 років тому, моя невістка звідси родом. Пам’ятаю, приїхала з бронхітом, з температурою, ніколи в житті не купалася в холодній воді. Їздила на моря, в санаторії, але нічого не допомагало, постійно хворіла. Тепер з ранньої весни до пізньої осені щодня купаюся в нашому озері Ритець. В ньому цілюща вода. Я забула про всі свої болячки.
Ви не знаєте, що в раю живете, – захоплено продовжує жінка. – Зиму пересиджую у місті, а тільки запахне весною – відразу сюди. В мене в квартирі євроремонт, але краще та комфортніше почуваюся в цій поліській хатині. В ній колись жила цілителька Улянка. Набираюся в Кошарах здоров’я та енергії. Заготовляю березовий сік, потім ягоди, гриби. Тут за день роблю більше, ніж за два тижні у Кривому Розі. Дуже люблю природу. Навколо озера прибрала все сміття, спалила і закопала.
Як наша коза ходила на побачення до сябрівського козла
У селі на кордоні всіляке трапляється. Жінка розповіла про пригоду, яка з нею сталася минулого року.
– Моя сусідка тримає козу Розочку. Старанно її доглядає. Якось жінка зламала руку – і довелося мені Розочку взяти до себе додому. Стала помічати, що кізонька нудиться, голосно мекає, мається, не може собі місця знайти. Закортіло їй до козлика. Але в Кошарах усі самці молоденькі, недосвідчені. Люди підказали: в сусідньому білоруському селі Ритець, зовсім поряд, живе красивий і досвідчений козел. Стала я міркувати, як “познайомити” Розочку з ним, а то вона геть засумувала, просто “плаче” і проситься. Ризикнула я і одного ранку вирушила з красунею-козою через кордон. Слава Богу, нас не впіймали прикордонники. Щоправда, після канави з водою і лісу моя Розочка стала геть брудною і втратила привабливість. Я вже й переживала, чи захоче на неї подивитися закордонний козел. В Білорусі ми побачили ціле стадо кіз, які паслися на прив’язі. Серед них гордо походжав неприв’язаний козел. Тільки він вгледів Розочку – відразу кинувся до неї. Я вирішила залишити їх на 3-4 години, адже не знала, що їм достатньо й кілька хвилин. Вернулася додому і під вечір пішла забирати козу. Але сталося непередбачуване. За нами, залишивши свій гарем, побіг білоруський козел. Очевидно, українська Розочка йому більше сподобалася. Всю дорогу проганяла його, а він тільки біжить і мекає на весь ліс. Перелізли ми з козою через канаву, а козел вже перебіг кордон і чекає нас з українського боку. Оце любов! – посміхається Людмила Онищенко. – Що з ним робити? Коли чую: прикординник на мотоциклі їде. Ми з Розою сховалися в канаві, а над нами стоїть той козел і мекає. Думала, серце лопне від страху. Якщо впіймають, то не повірять, що бідну тварину до самця водила. Але прикордонник нас не побачив. Тут я вже геть розсердилася і прогнала того набридливого “нареченого”. Він, озираючись, все-таки вернувся до свого стада, а ми з козою пішли додому. І тут їде знову прикордонний наряд. Та в мене вже не було сил ховатися. Думаю, зараз арештують мене з козою. Але він тільки запитав: “Що ви тут робите?” Кажу: “Ягоди з Розочкою збираємо”. Чоловік посміхнувся і поїхав далі. Видно, прийняв мене за якусь ненормальну. А наша Розочка привела чорного козлика від білоруського козла.
Валерій ПНЕВСЬКИЙ,
Кость ГАРБАРЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
Від редакції. Тему цієї публікації нам запропонував наш постійний читач з міста Ківерці Валерій Пневський. Він – колишній прикордонник, невтомний природолюб та краєзнавець, майстерний фотограф. Пан Валерій був нашим екскурсоводом у селі на кордоні трьох держав. За це ми йому дуже вдячні.
| Comments: |
