Таємниці життя і смерті повстанця Степана Пархомчука
Марія КУЛЮК із сином Петром
«Нарешті я знайшов тебе, Степане»
У Квітневому на всякий випадок запитав у двох дядьків, як знайти кладовище, де було село Волосова чи Волосувка.
– Не було у нас такого, – заперечили ті.
– Ну, може, не точно кажу назву, згадайте, – нетерпеливо підганяю.
– Нє, нє, ми напевно знаємо, – хитають заперечно головами. – Тут недалечко є німецьке кладовище. Може, то це?
Розвертаємо автомашину, чуємо, кричать, махають руками, щоб зупинилися.
– А то, може, ви мали на увазі Волосовку?
– Ну звичайно ж, – а всередині все клекоче.
– То давайте прямо на Турійськ і зліва побачите кладовище в полі.
Проїжджаємо кілька десятків метрів, якийсь з’їзд. Повертаємо. Дуже важко пересуватися. Кругом бур’яни, болото. Скоро впираємося в канаву. Дороги далі немає.
О, Господи! Чому ж ти мене так караєш? Може, за те, що я вчасно не виконав просьбу матері? Не завіз до її Стьопки, не почав пошуки могили, коли ще в живих було чимало його побратимів, які могли багато про нього розповісти.
Вертаємося назад на асфальтівку. І лише через кілометрів два, на кордоні Рожищенського і Ту-рійського районів, повертаємо наліво, об’їжджаємо канаву і скоро попадаємо на кладовище. Кілька кроків – і в самому його центрі, у височенних сухих бур’янах, хрест з нержавіючої сталі.
Я обняв його і заплакав:
– Нарешті я знайшов тебе, Степане.
Марія КУЛЮК із сином Петром
Помолився Богу. Подякував йому за те, що нарешті допоміг здійснити мій задум. За прикметами, про які розповіла тітка Ніна, знайшов могили Євгена Гутовського та Петра Ткачука. Хоч села Волосовка вже давно немає, тут людей ховають і досі. Новіші могили прибрані, на більшості встановлені пам’ятники. А на місці поховань повстанців росте бур’ян в ріст людини, кущі. Стало гірко-гірко на душі. Не мали хлопці щасливої долі за життя і на тому світі лежать у забутті. Найближчі родичі зістарилися, повмирали, а молодь не знає цих святих місць.
Перше, що прийшло мені в голову: треба обов’язково впорядкувати ці могили. Спочатку виникла думка зібрати колег почистити все довкола, посадити квіти. Але ж сюди не наїздишся. Через якийсь час все довкола знову заросте бур’янами. “Добре, – розмірковував собі, – Степану поставлю пам’ятник, а його побратимам треба гарно сформувати могилки, довкола викласти бруківкою, залучити діток із сусідніх сіл, щоб тут підтримували порядок”.
Минали дні, а в голові роїлися думки: як же все-таки зробити ліпше. Хіба винні повстанці Петро та Євген, що їхні родичі не мають змоги поставити їм пам’ятники? Не збіднію, коли хоч простенькі, та все-таки споруджу кам’яні відзнаки і на побратимах материного першого чоловіка.
З такою пропозицією зайшов до рідної сестри Петра Ткачука Марії Кулюк. Їй уже вісімдесят шість років. Дізнавшись, в чому річ, вона одразу заголосила:
– Ой, братику, мій ріднесенький, я ж не маю здоров’я доглядати за могилою!.. А ти лежиш такий молоденький, міцний, у бур’янах… За що ж така кара… А хрест там хоч є? – несподівано запитала.
– Старенький, струхлявілий, – відповідаю.
– На нашому вишня росте! – ніби з горідстю, ніби з надією в голосі на те, що хоч якийсь там знак хороший є, мовила тітка Манька, як її називають у Рудці-Козинській.
– Ні, немає, – не подумавши, ляпнув простодушно. Та відразу пошкодував.
– О, Господи, і вона зогнила! – заголосила знову тітка Манька. – Я вже літ десять там не була, не маю здоров’я. А так тішилася, що вишенька навесні білим цвітом нашому Петрусеві ніжно шепоче, як дівчина славна, а влітку радує червоними ягодами.
Попросив знайти фотографію і розповісти докладніше про брата.
Марія КУЛЮК із сином Петром
– Було йому тоді двадцять один, – почала неквапом тітка, витираючи затуманені сльозами очі. – Жили ми тоді на Башові...
Спочатку Петро служив у німецькій поліції. А коли почала створюватися УПА, пішов у ліс. Зрідка з’являвся вдома. Останній раз зайшов у грудні сорок другого року. Був у доброму настрої.
Через кілька днів до Ткачуків пізно вночі постукали у вікно. Повідомили батькові, що син поранений. І Марійка (їй було тоді 19 літ) відправилася доглядати брата у село Баб’є (нині Квітневе). Тиждень вона чергувала, тиждень – молодша сестра.
Очевидці розповіли про те, як Петро з товаришем потрапив у біду. Він ішов пішки цілу ніч. Десь біля Бабйого назустріч їхало до десятка підвод озброєних вояків. Обмінялися паролями. А потім ті незнайомці зіскочили і почали в’язати хлопців. Товариш рвонув тікати до лісу, та його відразу скосила куля. Петра зі зв’язаними руками кинули на підводу і повезли далі. Пізніше при спробі втекти по ньому теж відкрили вогонь. Бідолаха одержав шість поранень. Так уже його не підбирали. Очевидно, сподівалися, що вбитий. А Петро оклигав і ще повз у напрямку села. Так його, знекровленого, обмороженого, хтось підібрав з Бабйого.
У розповіді тітки Маньки, як мовиться, багато білих плям. Що за люди були на підводах: червоні партизани чи поляки? Як могли випустити одного повстанця кілька десятків озброєних вояків? І т. д., і т. п.
Найголовніше, що вона разом із сестрою, добрими людьми намагалася врятувати брата. Проте він не приходив до свідомості. Петру необхідна була операція. А де ж взяти лікарів? У Рожище боялися везти, бо застукають німці і розстріляють. Якась знахарка промивала відварами із трав рани, щось шепотіла. А сестри молилися Богу, просили захисту у Господа.
– Вийду в сіни, а там у куточку стоїть вже готова труна, – ковтаючи сльози, споминає тітка Манька. – Командири загодя подбали, розуміли, що Петро вже не підніметься. Вони порадили батькові підібрати костюм. Той виміняв за метр збіжжя у жидів, що сиділи у Рожищенському гетто. Я бачила, як Петро згасає на очах. Коли приходив до пам’яті, говорив. А одного разу несподівано заспівав:
“Там у траві між осокою
Козаченько вмирав.
Він тримав за грудь рукою –
Кров із рани зупиняв.
А крізь пальці кров лилася
І стікала в осоку.
Козаченько помирає
За Вкраїну свою.
І я ще раз гляну вгору,
А на небі стільки зір.
Я вмираю, не побачу
Українських тих степів.
Прощай, прощай, дівчинонько,
Прощай, моя нене.
А ти, славна Україно,
Не забудь за мене.”
Він ледь чутно співав, а я беззвучно плачу, серце крається! Та не хотіла вірити, що це кінець.
Добре пам’ятаю той ранок. Саме розвиднялося. Я вийшла за хлів по нужді. Дивлюся, а прямує по полю наша мати. Я їй назустріч. Обнялися.
– Нащо ж ви мене дурили, дітки? – промовила з докором. – Почуло моє серце біду. Я кілька тижнів собі місця не знаходжу.
Біля Петра мати довго і безупинно плакала, причитала. Та він того вже не чув. До вечора так і не дожив.
Наступного дня знайшли батюшку. Брат лежав у труні наряджений, як живий. На кладовищі відслужили панахиду. І під кінець, коли прийшла пора опускати в яму, з лісу, з усіх-усюд висипали повстанці. Не рахувала, не знаю, але, мабуть, сотня добра була. Кілька чоловік виступили, гримнув салют. Ховали Петра як героя!
За совєтів мати кожного року на проводи, доки ноги носили, приходила на могилу до Петра. А з Башови до Квітневого не менше як 25 кілометрів. Коли матері не стало, я теж не минала, постійно чистила могилу. І найменшого сина в честь брата назвала Петром.
Євген Хотимчук,
Волинська область
Освячення пам’ятників воїнам УПА відбудеться 14 жовтня, на Покрову, о 13-й годині. Усіх, хто бажає взяти участь, запрошуємо прибути в урочище Волосовка, що за селом Квітневе Рожищенського району.
| Comments: |
