«Я не можу покинути чоловіка, а він – жінку»
Хочу освідчитися, але, на жаль, не своєму чоловікові. Я закохалася більше десяти років тому. Це була перша любов. Ми зустрічалися майже рік. Зараз не можу точно пригадати, що саме стало причиною нашого розриву. Він поїхав за кордон, а повернувся тільки зараз, в гості. Завжди думала про нього, порівнювала, але такого, як він, більше не зустріла. За цей час я встигла вийти заміж, народити діток, поважаю свого чоловіка, він мене кохає, а мені з ним спокійно. Але, коли перше кохання з’явилося знову в моєму житті, я відчула, що втрачаю голову. Ніколи не могла уявити, що зраджу своєму чоловіку. Але коли дивлюся коханому в очі, забуваю про все, стаю ніби зачарована. Здавалося б, якби ми зараз зуст-рілися, усе було б спокійно і добре. Я з нетерпінням чекаю кожного нашого побачення, кохаю його всім серцем. Він має свою сім’ю, як і я. Ми обоє розу-міємо, що не можемо кривдити свої родини. Сподіваюсь на те, що коли він поїде, я про все забуду. А коли думаю про те, що він скоро буде далеко, стає важко на серці. І чому ми починаємо цінувати кохання тоді, коли втрачаємо і коли немає можливості бути разом? Не можу покинути чоловіка, а він – жінку… Мабуть, нам не судилося бути разом.
М., я тебе дуже кохаю і буду кохати завжди!
Т. О.
| Comments: |
