Таємниці життя і смерті повстанця Степана Пархомчука
Очі чисті і щирі-щирі... (Степан і Фаня)
Докір чистих очей
Я, як, напевно, й багато інших синів і дочок, особливо починаємо любити своїх батьків, коли вони помирають. Стають тоді вельми дорогі спогади про тих людей, котрі дали нам життя, речі, які нагадують про них.
Коли брат розбирав батьківську хату, я попросив віддати шафу, стіл, ліжко, на котрому мати мене народила. Вони тепер стоять на дачі. Дорожчої реліквії для мене нема на світі. А ще фотографії. Часто розглядаю їх.
Не знаю, яким чином одну з них, маленьку – десь сім на п’ять сантиметрів, роздобули наші працівники. На ній зображена мама і її любимий – Стьопка. Обом приблизно по 20-25 літ. І торік наш технічний редактор Віталій Гошко мені на день народження вручив те саме фото, збільшене до розмірів сторінки нашої газети. Більше того – воно стало кольорове.
Тепер цей знімок висить у моєму кабінеті вдома. Двоє закоханих якось несміливо, навіть соромливо тримаються за руки. Степан – високий, стрункий, мати – маленька, у довгій сукенці. Тридцяті роки минулого століття. Та найбільше вражають очі. Вони чисті і щирі-щирі. Ні сном, ні духом ще не відають, які жахливі випробування їх чекають попереду.
Я практично кожного дня бачу цю фотографію. І в тих поглядах відчуваю неначе докір за те, що не виконав маминої просьби, не знайшов і не вклонився могилі людини, котру вона так любила.
Пошуки
Не пригадую, коли вперше прийшла думка знайти це святе місце, але в мене визріло тверде рішення: я мушу це зробити. Зустрівся із дружиною рідного брата Степана Пархомчука – Максима. Тітка Ніна мешкає у моєму селі Рудка-Козинська Рожищенського району. Вона розповіла, що доки жив її чоловік, постійно їздили на могилу Степана. Навіть за радянських часів. Доглядали, прибирали. Встановили хрест з нержавіючої сталі. Коли Максим помер десять років тому, Ніна сама не їздить на могилу. А кладовище знаходиться біля Тристеня, в полі.
Наступного дня я з товаришем поїхав шукати могилу. Ми відразу зіткнулися з проблемою. Виявляється, тут аж два кладовища. Зайшли на одне, але там поховання пізніші. Отже, треба шукати на старішому. Дошкуляв дощ, холодний вітер. Це було у жовтні. Ходимо між могилами, а хреста з нержавійки немає. Відчай закрадався у душу. Знайшли кілька найбільш запущених могил. Один з хрестів пофарбований. Ми припустили: можливо, за десять літ і нержавійка поіржавіла, і чиясь благородна рука приклалася. Бо ж так хо-тілося вже знайти могилу Степана, що самі повірили у власні версії.
Все ж сумніви десь таки мучили, і тоді покликали на допомогу одного з найстарших жителів Тристеня Володимира Омеляновича Матвійчука. Він у помічники взяв сусідку. Виявилося, що ми таки знайшли могилу повстанця, але не нашого.
І провідники розповіли печальну історію, що трапилася у перші повоєнні роки. В одному з боїв був убитий воїн УПА десь у навколишньому лісі. Як пізніше виявилося, він родом із сусіднього села Хорохорин. Енкаведисти поклали тіло загиблого у центрі села біля школи, за пазуху засунули ножа, у сумку – шмат сала. Мовляв, подивіться, який бандит шастає по лісах. Отака жахлива наочна агітація. Так труп лежав кілька днів, почав розкладатися. І тоді хтось таємно вночі поховав повстанця на кладовищі. Хіба треба казати, як ризикували ці люди!
Найцікавіше, що подібна історія трапилася у Рудці-Козинській. Як розповіли мені старші жінки, під час однієї з облав енкаведистів важко поранили повстанця. Товариш намагався його нести, проте міг і сам попастися. Карателі насідали, тому змушений був залишити пораненого. Той просив, щоб добили свої, проте у побратима, очевидно, не вистачило сміливості це зробити. Та й треба було рятуватися самому.
Енкаведисти захопили пораненого, відразу почали допитувати. Ніхто сьогодні достеменно не знає, у який спосіб, тільки хлопець незабаром помер. Місцевих заставили викопати яму прямо на городі, і вкинули туди повстанця. Але вночі су-сіди його тіло дістали, помили, нарядили і поховали на кладовищі.
Наступного дня карателі знову приперлися в село, шастали по вулицях і хатах, приїхали на місце, де загребли бандерівця. Покурили, поматюкалися, оправилися, демонстративно виказуючи свою зневагу до загиблого. Їм і в голову не могло прийти, що Довбуша, таке було псевдо у повстанця, там немає, він покоїться на кладовищі. Тепер уже відомо, що прізвище його Абрамович і що він родом із села Баб’є (нині Квітневе), яке неподалік Тристеня. Проте ніхто з родичів не знайшов його могили, доглядають її руденці.
Тут пролітала Стріла
Того дня ми поверталися з Тристеня ні з чим. Як не старалися, а могили Степана Пархомчука не знайшли. Зате почули кілька цікавих історій про повстанців з уст Володимира Омеляновича. Зокрема, він розповів про легендарного командира, дівчину з Рудки-Козинської під псевдонімом Стріла (Надія Бородюк).
– Красива ж була! – прицмакує Володимир Омелянович. – Невисокого зросту, метка. А боялися її, як вогню. Пригадую, у нас була свіжина. Увечері зайшли хлопці з лісу, сіли до столу. І коли Стріла вийшла перевіряти пости, батько запропонував повстанцям випити по сто грамів. “Ви шо, Стріла нас порішить”, – замахали заперечно руками. Легенди ходили про невловиму месницю, про те, як вона обводила навколо пальця енкаведистів, завжди виходила з найскрутніших ситуацій.
До речі, точних даних про подальшу долю Стріли немає. Загинула вона чи залишилася живою? Доводилося чути версії, що емігрувала в Америку. Хоча точного підтвердження цих чуток немає.
А ще Володимир Омелянович розповів про один з боїв повстанців з енкаведистами. Тоді попав у полон його двоюрідний брат. У нього були перебиті пальці на обох руках. Кров юшила безперестанку, та ніхто і не думав перев’язувати ран. Брата у спідній білизні кинули у камеру. Так він і спав на цементі два тижні, хоч була зима. Пальці почали гноїтися, та так, що сморід не давав спати сусідам по камері. І вони влаштували бунт, бо не могли терпіти. І лише тоді взялися лікувати пораненого.
Найцікавіше, що брат вижив, відбув табори і на старості літ вернувся в рідні краї. Купив хату у Вітоніжі і там жив. Усього кілька років тому як помер.
Пошуки могили Степана не пройшли для мене марно. Застудився і зліг. Але грип не злякав. Після одужання знову поїхав до тітки Ніни, розповів про свої безуспішні пошуки. Вона спокійно розтлумачила:
– Ти мене до кінця не вислухав. Стьопка похований не у Тристені, а у Волосовці.
– Якій ще Волосовці?! – здивувався я. – Села такого немає.
– А було. Тепер зосталися тілько одні могилки. Вони знаходяться за Квітневим. Там він і похований. І ще кілька хлопців з нашого села.
Євген ХОТИМЧУК,
Волинська область
Далі буде
| Comments: |
