Шанс у житті подарувала вчителька

Настя виводила у зошиті якісь закарлючки й зовсім не слухала уроку. Через кілька днів їхня Ірина Михайлівна виходить заміж. Кажуть, що чоловік забирає її аж до Києва. Настя разом з іншими дівчатками з жалем дослухались до цих розмов, бо молоденька симпатична вчителька з особливою теплотою ставилася до них, вихованок інтернату. Частенько пригощала солодощами, приносила їм свої речі. Дівчата лагідно між собою називали її Іринкою. Була і за маму, і за сестру. Як вони тепер без неї будуть?Весілля Ірина Михайлівна зробила пишне. Весь педагогічний колектив на ньому гуляв, а наступного дня вчителька прийшла до своїх дівчаток-випускниць з короваєм.
– Мені дуже шкода вас залишати. Жаль, що не зможу побути на випускному вечорі, помилуватись вами. Та як би не склалась доля кожного, знайте, що я вас дуже люблю. І коли буде потрібна допомога – згадайте про мене, – ледь стримуючи сльози говорила.
Школярки ж голосно шморгали носами, й навіть хлопці принишкли. Вчителька залишила домашню адресу своїх батьків і попросила через них підтримувати з нею зв’язки.
З тих пір минуло три роки. Ніби й небагато, але скільки змін вони принесли в Настине життя. Померла її 70-літня бабуся, єдина опора й підтримка. В селі лишилась стара хатина й пес. Корову продали, й на ці гроші дівчина деякий час жила. А що далі? Вступила в училище, та до тихенької, бідно одягнутої сироти там ставились не вельми. Ні, її ніхто не ображав, не лаяв. Її просто не помічали. На вихідні приїжджала в село. У холодній порожній хаті було ще моторошніше. Вдень, коли перемовлялася із сусідами, шпорталась на подвір’ї – не помічала самотності, а ввечері… Їй здавалось, що з кожного закутка визирає щось страшне. Щоб подолати страх, кликала у кімнату старенького, як покійна бабуся, Капітана. Пес поважно заходив до хати, вкладався коло ліжка й одразу дрімав, а Настя ще довго дивилась на нього, аж поки сон морив і її. Так обоє й жили. Коли Настя була на навчанні, собаку підгодовували сусіди, а у вихідні про єдину рідну душу дбала вона.
Того тижня Настя пригнічена їхала додому. Потрібно здати гроші на іспит, а де їх взяти? Може, в тітки Люди позичити, та чим віддавати? Думки, одна сумніша другої, роїлися в голові. В автобусі несподівано побачила свою колишню інтернатну подругу. Любка в свої вісімнадцять вже вискочила заміж. Чекала дитину.
– Ти що зажурилася? Життю не радієш? – зачепила Настю.
Дізнавшись про причину її жалю, Любка лише розсміялась.
– Ото біду найшла. Та мій Мішка мене через день з хати виганяє, каже, де така безродна взялась на його голову, і то не печалюсь. А ти дурницями переймаєшся… Правда, коли приходить геть в “дим” п’яний, то я тікаю до сусідів. Вони, до речі, нашої Іринки Михайлівни батьки. Не забула ще її? – торохкотіла однокласниця.
Спомин про вчительку теплом огорнув Настю. Як їй у Києві? Любка розповіла, що добре, чоловік толковий, от тільки дітей поки нема. “У неї якісь проблеми зі здоров’ям, казала баба Голька”, – довірливо шепнула Любка.
Дасть Бог, все налагодиться, йдучи додому втішала себе дівчина. Переживаючи за вчительку, на деякий час забула і про свій клопіт. На вулиці її зустрічала тітка Люда.
– Що це ви мене виглядаєте?
–Ой, дитинко, не знаю, як тобі й сказати. Таке нещастя сталося… Капітана машина переїхала. Як він на дорогу вискочив?..
Настя далі й не слухала. Сльози горохом покотилися по обличчю, й вона прожогом кинулася до хвіртки. Плакала за старим собакою, згадала й бабусю, й свою сирітську долю. Загибель Капітана одним порухом розрізала й так зболіле серденько. Не стримувала ридань.
– Навіщо мені таке життя? Нікому не потрібна, одна, як билинка, – ще більше тими думками додавала собі жалю.
…
Настину постать Ірина Михайлівна побачила біля річки, вони саме з чоловіком їхали провідати батьків.
– Ой, та це ж моя учениця! – радісно вигукнула жінка. – Як давно я її не бачила. Любий, зупинись, я з нею поговорю.
Та несподівано дівча зробило крок над урвищем і кинулось у глибокий потік. Вчителька прожогом метнулась до річки, а її Андрій, не роздумуючи, стрибнув у воду.
Коли Настя відкрила очі, вона побачила над собою перелякане обличчя їх Іринки. “Це ангел у подобі Ірини Михайлівни прийшов по мене”, – усміхнулась сама до себе. Та голос вчительки, тепло її рук були аж надто реальними.
– Настусенько, ти мене чуєш? Не бійся, я поряд, – лунав тихий голос.
– Ірино Михайлівно, де ви тут узялися? – нічого не розуміючи, запитала.
Вчителька розповіла, як чоловік витягнув її з води, як вони мчали у лікарню й добу чекали, коли Настя прийде до свідомості.
– Та, дякувати Богу, все позаду. Але чому ти це зробила?
І Настя розповіла про свою сирітську долю, про те, як після смерті бабусі залишилась одна з Капітаном. А коли його збила машина, вона вирішила й собі померти, бо вже нікому не була потрібна. Вчителька не могла повірити, що спізнись вона на кілька хвилин – і цього білявого дівчати з сумними очима не було б на світі.
– А чому ти ні до кого за підтримкою не зверталась?
– Кому потрібні чужі клопоти… В кожного й своїх вистачає, – зітхнула Настя.
Їхню розмову перервав Андрій. Він приніс в’язку бананів та квіти.
– Ну, як наша малеча? – весело запитав у дружини.
– Потихеньку поправляється. Ще кілька днів і… додому, – Ірина Михайлівна затнулась, згадавши, що там дівчину чекає пустка.
– Коханий, можна з тобою поговорити? – взяла за руку чоловіка. – Давай заберемо Настю до Києва, бо пропаде дівчина. Вона ж одна-однісінька…
* * *
Вже другий місяць Настя у Києві. Вчора у неї був день народження і Ірина з Андрієм подарували їй чудову вечірню сукню. А сьогодні вона одягне її на побачення з сусідом Олегом. Хлопець допомагає їй готуватися до вступних іспитів в університет. “Життя прекрасне”, – вперше за останні роки подумала Настя, всміхаючись до себе у дзеркало.
Руслана ТАТАРИН   

• Нравится
•