Рідня накидається столітньою бабусею

Антоніна Семенівна Ващук – єдина із жінок на Ратнівщині, якій судилося дожити до столітнього ювілею. І жити далі. У пам’яті столітньої бабці залишилося все найважче і найгіркіше, що перенесла за свій вік. Адже доля не пестила від народження – змалку зростала сиротою, а тепер сиротою й віку доживає. Хоча є у бабусі рідні – син, внуки, правнуки (деякіз них проживають навіть поряд). Та доглядають її  зовсім чужі люди – Віктор та Лідія Панасюки.– Батько мій поїхав в Америку на хату грошей заробити. Та так і не повернувся, – розповідає Антоніна Семенівна. – А як померла мама, ми, три сестрички, залишилися сиротами. Найстаршій сім років було, мені п’ять, а найменшій – рік з половиною. Чужі люди нас по черзі гляділи. У тридцятому році, Богу дякувати, попала я у хорошу сім’ю – заміж вийшла. Хоч з чоловіком мало прожила (як була Велика Вітчизянна війна, у Караганду його забрали, не вернувся звідти). А я з трьома синами сама зосталася. У нужді й біді, бо й хати не мали – у війну її розвалили. Попостраждали ми...
Бабуся, розповідаючи про своє життя, журилася. Важко було, але вижила, виростила дітей, одружила. Разом раділа народженню внуків. Та так сталося, що на схилі літ бабуся їм стала не потрібною. І вона залишилася поза порогом хати, у якій колись проживала. На той час Антоніна схоронила уже двох синів. А третій матір не захотів до себе взяти. Бабця зібрала свої клунки і налаштувалася доживати віку у Заболотті, у реабілітаційному центрі для престарілих.
Тоді над старенькою змилостивився один із внуків й взяв до своєї хати.  Але ненадовго. Не зжилася бабуся з невісткою. І знову вона, дев’яностодворічна жінка, з клунками в руках пішла по рідних – від хати до хати: до сина, невістки, внуків... Проте ніде затриматися не могла. А прийняли її зовсім чужі люди. Так у Панасюків і мешкає уже восьмий рік.
– Як довелося йти зі своєї хати, з куща ліщини, що ріс на подвір’ї, вирізала кийка. Тепер як подивлюся у ту сторону, де жила, очеплюся за того кийка і плачу, плачу... А тут, де зараз живу, і люди хороші, і живуть хороше, і мене не ображають. Але ж то не моє, то ж чуже...  Хоч мені добре тут. Вітя – як син рідний мені, вельми добрий. І жінка його хороша, і дітки. При їх і померти хочу. Якби у мене були такі сини, як Вітя, я б була щасливою.
Рідним у серці не кольнуло, а чужій чужині тьохнуло.
– У сільській раді я побачив бабусю, яка плакала й просилася, аби відвезли її у будинок для престарілих, – згадує Віктор Панасюк. – Ми порадилися з дружиною і забрали Антоніну Семенівну до себе, у стару хату. У нас семеро дітей, але кожному знайдеться місце і миска борщу. Наш Павлик народився уже при бабі і любить її, як свою, рідну. Провідує щодня, опікується нею по-своєму. Уже вісім років ми разом. І хорошенько живемо.
Бабуся, розповідаючи про опікунів, жодного словечка кривдного не сказала. Хоча і на своїх рідних не нарікала, що не зжилися, що довелося шукати прихисток у чужих людей. Вона їх любить і просить в Бога для них здоров’я та щастя.
Цікаво, що Антоніна Ващук за свої сто літ жодного разу не була в лікарні, не зверталася за допомогою до медиків. Каже, була лише тоді, як невісток провідувала у пологовому відділенні. Хоч літа беруть своє і вже слабо бачить, все ж, як постарається, нитку в голку засилить і ще щось собі підшиє. Сама грубку топить, інколи їсти зварить, у хаті підмете. А як я сказала, що сфотографую у газету, кинулася прихорошуватися. Хустину кращу завертіла, у дзеркало заглянула ще й перепитала, чи гарно виглядає. Бо хоч і старенька, та “неряхою” бути не хоче.
Валентина БОРЗОВЕЦЬ,
Волинська область

• Нравится
•