Справжнє щастя знайшла у другому шлюбі
{mosimage}Про те, що Сергій Іванович – не рідний тато моєї подруги Ірини, я ніколи й не здогадувалася. Він завжди приїжджав з села, щоб раніше забрати онуку з дитячого садочка. А коли Іра поїхала на якийсь час за кордон, разом з дружиною опікувався малечею. Такий веселун був і добряк! А що вже шанував свою Натусю (так понад двадцять літ, до останнього свого дня, називав кохану половинку)!«Познайомили» московські апельсини
Наталя Валеріївна не приховує: обпеклася у першому шлюбі. Хотіла заміж за красеня-музику – й отримала те “щастя”. Сімейне життя труїли горілка й інші жінки... Але куди було діватися? Одне за одним посипалися дітки: спершу донечка Ірина, через рік – синочок Сашко. Боялася людського пересуду й не подавала на розлучення. Лише страждала й терпіла. А ще ніколи не упускала нагоди вирватися з села у гості до когось з родини. Особливо любила їздити до тітки в Москву. Жінка завжди пригадує ту подорож з особливим трепетом. Точніше – дорогу додому.
...Була зима, надворі мело, а вона поверталася з Москви з трирічною донею на руках та... трьома важелезними сумками з апельсинами. У ті роки на Волині дістати заморські фрукти було нелегко, тож везла їх зі столиці для дітей, як найбільший скарб.
Потяг “Москва-Ковель” прибув на перон луцького вокзалу зранку. Щоб добратися до автостанції (а звідти автобусом до села), потрібно було перейти через колії. Бідолашна, притискаючи до грудей дитину, крок за кроком переносила по одній сумці.
– Вам допомогти? – це запитання, що пролунало з вуст незнайомця, аж перелякало Наталю.
– Йдіть собі, куди йдете! – відповіла, як відрізала, й взялася далі сама сунути торби.
А він, незважаючи на різкий тон жінки, взяв її сумки й поніс. “Відступися, чорте!” – хотіла кинути йому услід. Але сама себе спинила. У голові промайнуло: “Слава Богу, що поміг...” Виявилося, що їм в один бік – на автовокзал. Там просиділи кілька годин. Іринка відразу зістрибнула з маминих рук й вмостилася на колінах у дяді. Той забавляв малу казками, різними смішними історіями з життя, а тоді запитав:
– Ти одна така красуня в мами?
– Ні, – щиро відповіло дівча. – Нас з апельсинами вдома чекає маленький братик Саша.
– А тато ж ваш де, чом по вас не виїхав?
– Десь по тьотях бігає...
Втекла від благовірного-гуляки
Наталя сама не знає, чому дала йому свій номер робочого телефону. Сергій не був нав’язливим – дзвонив раз на два-три тижні. Та одного разу, набравши знайомий номер, йому відповів чужий голос: “А Наташа у нас вже не працює, вона виїхала з села”.
– Уявляєте, я мало не прогавила свого щастя, – говорить, згадуючи минуле, Наталя Валеріївна. – Ми тоді дуже посварилися з чоловіком, я зібрала речі, взяла дітей й подалася світ за очі. Втекла, нікому не сказавши, куди їду. Зізналася тільки єдиній подрузі, але взяла з неї слово, що жодній душі не скаже, як мене розшукати.
Яким було здивування, коли через кілька днів Сергій стояв на порозі її найманої квартири у селі біля Луцька! Приїхав з гостинцями, допоміг накрити на стіл, тоді прибрати й помити посуд. Наталя не звикла до такої уваги від чоловіка. Вона ще на мить затрималася на кухні, ховаючи у шафу тарілки. А коли зайшла у кімнату – за-німіла: діти сиділи у Сергія на колінах й наввипередки запитували: “А можна я називатиму тебе татом?”
– Якщо хочете – називайте, – тихенько відповів й змахнув з очей сльозу.
***
Сергій наполіг, і Наталя дуже швидко розлучилася зі своєю першою половинкою. Невдовзі вони стали жити під одним дахом. Тільки тоді Наталя зрозуміла, що таке справжнє сімейне щастя, коли і чоловік, і дружина дбають про дім, про дітей, разом ходять у гості, їздять на море. Відчувала себе бажаною, потрібною, єдиною для нього у цілому світі!
«Подивіться, як нерідні діти батька люблять!»
Та чоловік став час від часу скаржитися на серце. Перший напад стався, коли Наталя ходила... вагітною від нього. Було якесь свято, вони саме поверталися з гостей додому. Раптом на півдорозі чоловік зблід й знесилено вимовив: “Дуже в грудях пече”. Жінка кричала на всю вулицю: “Рятуйте!” Та ніхто не відгукнувся, хоч до лікарні було метрів сто. Мабуть, думали, що чоловік п’яний. А він помирав... Вперла коханого на спину й... сама на плечах донесла на приймальне відділення.
– Ваша Натуся вам життя врятувала, – любив повторювати лікар, знаючи, як ласкаво цей пацієнт називає свою дружину. – Не хвилюйтеся, помаленьку поставимо на ноги.
Наталя навідувалася у лікарню щодня по кілька разів. А одного разу попросила дозволу привести дітей. Лікар не перечив. Іринка і Сашко першими забігли у палату і кинулися обіймати тата – пригорталися до плечей, тулилися до шиї, цьомали у щічку й все випитували, коли ж він повернеться додому, бо вже за ним скучили. “Поди-віться, як нерідні дітки батька люблять!” – почулося з коридорчика. Наталя озирнулася – за привідчиненими дверима за ними спостерігало з десяток хворих з інших палат...
***
У Сергія ніколи не було різниці між дітьми. Він однаково любив і старшеньких двох, і найменшого сина. Коли Ірина заміж вийшла, подбав їй про хороше придане. І завжди поспішав допомогти поглядіти онуку. Того дня він залишився ночувати в Ірини вдома – наглядав за квартирою, поки та з малою була на курорті. Вранці донька зателефонувала – татів телефон не відповідав. Мама теж не знала, що сталося. Стривожена, Наталя Валеріївна викликала майстра. Зламали двері. Та було вже пізно: чоловік сидів на дивані неживий... Уже два роки вдова не знаходить собі місця. Сьогодні у її Сергія мав би бути день народження. Вона спекла гарного торта і на вечір покличе найдорожчих людей, аби знову добрим словом згадати людину, яка зробила її щасливою.
– А як же ваш справжній тато? – запитую в Іри та Саші. – Живий?
– Живе, як і раніше, у тому ж селі. Сам. Недавно були там на празнику. Стояли у церкві по різні боки. Після служби він до нас так і не підійшов...
Наталія КРАВЧУК,
Волинська область
| Comments: |
