Уперше поїхав до моря – і виловив… долю
Підпис відсутній
Спав на березі просто неба
Він жив на пляжі неподалік наметового містечка. Спав просто неба – на старому синьому в білу смужку одіялі (либонь такі були модні у шістдесяті роки минулого століття). З пожитків мав тільки рушник, необхідний одяг, що вміщався в невеличку сумку (тож не боявся своє майно надовго залишати без нагляду, коли неквапом йшов подорожувати в гори). Обідав у найближчому кафе. Деколи відпочиваючі бачили, що дідусь купував кавуни і виноград, інколи булочки, які носили господині по пляжі. Рухався помалу, здавалося, що камінці йому наколюють ноги... Зате коли заходив у воду... Спочатку відпочиваючі боялися за старенького, не зводили з нього очей. А коли побачили, що дідусь у морі, як риба, обжене у плаванні й молодого, заспокоювалися. Але з води обов’язково потрібно, щоб хтось таки Микитовичу допомагав вийти – навіть маленькі хвилі збивали його з ніг.
Дід Василь, як згодом з’ясувалося, на цьому березі Чорного моря відпочивав вже 55(!) разів. Вперше поїхав у 20-річному віці. Тоді ще такої навали туристів не було. Та й селище так не розбудовувалося. Хлопці-студенти технічного вузу, відпрацювавши в колгоспі десь у Запорізькій області, вирішили гайнути в Крим. Рюкзаки в руки – і в дорогу. Автостопом добралися до південного берега. Встановили палатки на підвищенні, до моря – рукою подати, хоч був дещо крутий спуск (але хіба для молодого це проблема?).
– Та й люди були більш привітні. Не завжди все вимірювалося грошима. Одна бабуся не раз пропонувала нам персики і домашні помідори. Коли намагалися їй заплатити, аж хвилювалася, сльози на очі навертали: “Та від’їдайтеся... Он які худющі”, – казала. А ми тими персиками ще й дівчат умудрялися пригостити. О, то були найкращі безтурботні роки. Тут я зустрів свою долю, точніше виловив, – при цьому очі дідуся ніби спалахували вогником. – Вона приїхала відпочивати з подругами також вперше. Одного ранку, тільки-но ми продерли вдосвітка очі, виглянули з наметів, як побачили, що внизу в морі вже хтось хлюпався.
Не дорікала, що лишився без роботи
Сонце тільки-но показалося з-за гори і мило своє личко у воді. Вранішня хвиля, здавалося, обціловувала його, пестила, мов немовля. Мить – і воно викотилося на небо, посилаючи свої лагідні промені відпочиваючим.
– Ми швидко збігли з підвищення – і бабах у воду. Бр-р-р, прохолодна... Я пірнув. Та раптом почув крик. За кілька метрів тонула дівчина. Я – плавець хоч куди, миттю опинився біля неї. Підхопив – й до берега. Тільки там її розгледів. Голубе море і такі ж голубі очі дивилися на мене перелякано, тривожно... В тих очах потонув тоді вже і я... Й отак зачаровано в них дивився все життя... – розповідав дідусь, примостившись на камінчиках. А мені подумалося: “Романтик? Ні, це була справжня любов, бо навіть за буднями не зникла. Інакше б не говорив так захоплено старенький про свою дружину”.
...Василь прожив з Іриною довге життя. Бувало по-всякому: і труднощі, і злидні, пізнало подружжя й кращі часи. Двоє синів і доньку виховали, освіту їм дали. До моря не їздили хіба що тоді, коли діти грудні були. А тільки ті ставали на ноги – гайда у Крим. Жодного разу не жили в санаторіях, хоч мали змогу, а тільки в наметах (як тоді, коли познайомилися). Побували в усіх куточках півострова.
– А знаєте, що найголовніше? – запитав дідусь Василь, пильно вдивляючись в море, і сам дав відповідь на це питання. – Терпіння і повага. Якщо людина переступає певну межу, за якою починається груба лайка, обзивання один одного на зразок: “та пішла..., та пішов...” – це вже не сім’я. Так, існування під одним дахом. Я на свою Ірисю навіть не сказав “дурна”. І вона, коли я одного разу втратив роботу і ми перебивалися з хліба на воду, не дорікнула, за що я вдячний їй все життя. Вона знаєте, як називала? “Ти моє спасіння...”
Ірина покинула світ у сімдесятилітньому віці. Хворіла десь з рік. Лише того літа подружжя не відпочивало в горах. А коли відходила, попросила: “Поїдь на наше місце...” Василь не міг змиритися з втратою, і переживання підкосило його. Ноги почали не слухатися. Але таки вирішив податися до моря.
– Ехе-хех, не те тепер воно, – хитає головою. – І люду більше, і розбудувалося все довкруг так, як в місті. За тією суєтою багато чого не помічають тепер люди: як сонце сходить і сідає, як цвіркуни між собою розмовляють, як великі метелики з квітів нектар п’ють... – І старенький взяв свій рушник та й пошкандибав до моря. І так вправно пірнув, що міг би позаздрити навіть молодий... Йому знову допомогли вийти з води. Він намочив свого рушника у хвилях, поклав на плечі. І подався до місця, де ночував. Так минулого літа він прожив на березі моря аж два місяці. Казав, що треба добре відпочити, бо ж чи ще поталанить сюди потрапити? Може, незабаром доведеться зустрітися з дружиною? Сусіди на березі казали, що нехай про таке і не думає – ще рано. А він тільки посміхався. Мабуть, щось відчував, бо вже цього літа не приїхав...
Тетяна ХУТІРСЬКА,
м. Луцьк
| Comments: |
