Червоноградські шахтарі першими повалили Леніна

1 серпня 1990 року радіо “Свобода” сповістило усьому світу, що на території СРСР в українському шахтарському місті прибрали пам’ятник Леніна! Це була шокуюча інформація. Нам вдалося познайомитися не просто з очевидцем, а з організатором демонтажу пам’ятника Леніна Сергієм Бесагою. Бо, як сказав один тутешній чоловік, “він тоді взяв головний удар на себе”. Те, що саме тут, у робітничому середовищі, чи не вперше в Союзі наважилися на такий радикальний політичний крок, викликає неабияку цікавість: як це сталося?

 

Демонтаж пам’ятника Леніна (ікони тоталітарно-кремлівського режиму) ще за радянської влади, бодай уже хиткої – це, як на мене, подвиг.
– Якщо повернутися у ті роки, – пригадує Сергій Михайлович, який тоді був головою Львiвського теркому профспiлки працiвникiв вугiльної промисловостi, – то треба згадати, що перші шахтарські страйки розпочалися у 1985 році. Хоча ми не головні у вуглевидобутку, але вимоги шахтарів з Донецька теж підтримали. Тоді й почала формуватися соціально-патріотична свідомість. Після закінчення Дніпропетровського гірничого інституту в шахтобудівному управлінні пропрацював лише рік. І мене обрали головою профкому. Потім – армія. А після армії ще й довірили очолити страйком. Після повернення вже через місяць став головою профкому, а згодом довірили очолити страйком. На порядок денний поставили питання про зміну структури влади, про зміну керівництва територіального комітету вугільників і ряд інших вимог.
Страйком і Народний рух пройшли в територіальну раду профспілки, де відповідно розподілилися й ролі: шахтарі “пробивали” економічні питання, а рухівці – політичні. В той час зорієнтуватися у політичному просторі було важко. Ми довго думали “по-радянськи”, багато людей ще й досі так думають. Хоча розуміли, що прийшли, аби поламати систему, як криголам непробивну кригу, відстоюючи свої права на рівні Союзу. Тоді діяло 37 страйкових комітетів вугільників і десять з них такі, як ми – нового радикального характеру. Нам, крім свої відбійних молотів, не було що втрачати.
Головне, що всі рішення приймалися консенсусно: навіть один голос проти – і питання з порядку денного знімали. Питання про демонтаж пам’ятника Леніна – це була ініціатива когось із депутатів міської ради. Його винесли на розгляд трудових колективів міста. Воно отримало підтримку і було внесено у суто економічний пакет вимог шахтарів на сесію міської ради. А тоді в місті уже мали демократичну раду і вона підтримала вимогу про демонтаж.
Проте виникла дискусія з міським комітетом партії, навіть дійшло до протистояння: ми три доби блокували міськком партії, поки не погодили усі дії. Вони противилися рішенню, задіявши прокуратуру. Але усе було підведено під юридично-правову основу, як бажання громади пам’ятник Леніна з головної площі міста забрати. Залишилося організувати сам процес.
Ми організували мітинг, а міська рада – техніку для демонтажу.
На площі зібралися тисячі людей. Лунали промови. Через десять хвилин радіо “Свобода” вже сповістило світу про цю подію в Червонограді. А як же – це вперше в Україні! Не обійшлося пізніше й без пильного ока КДБ. Кожен робив свою роботу...
З теркому Сергій Бесага пішов одразу, як там почали придивлятися до теплих місць. У нього своє бачення життя – він може працювати, заробляти, але аж ніяк не пристосовуватися. Яка доля пам’ятника, невідомо. Спочатку він зберігався в місцевому комунгоспі, пізніше його перевезли у Сокаль.
Зараз на головній площі на місці пам’ятника Леніна стоїть хрест із розп’яттям Ісуса, біля нього – Борцям за волю України, а навпроти – Шевченку. Але ця подія у Червонограді перейшла у розряд буденних і тепер про неї мало хто згадує. Проте патріотичний дух зберігся і тут, спостерігаючи за тим, що зараз діється в Україні, червоноградці готові до радикальних змін. Виявилося, що здобути волю – це одне, а відстояти її – зовсім інше.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Львівська область

• Нравится
•