З хати повстанця зробили партизанський музей
Ганна Юрко-Ромарчук (в центрі) на торфорозробках. Удмуртія. П’ятдесяті роки
Врятувало... корито
Але грянула німецько-радянська війна й на кілька років розвіяла репресивні хмари над завидною хатою. При німцях Данило продовжував керувати маслозаводом і вступив до українського підпілля. Лише у вісімдесятих дізналися, що Данило Юрко помер у таборі десь під Магаданом.
Як тільки “другі совіти” знову запустили репресивну машину, Григорія з невісткою та її малими дітьми відправили до Каменя-Каширського, де формувався етап для вивезення в Сибір. Але коли етапне начальство стало детальніше “просіювати” списки, виявилося, що інший син Григорія Юрка перебував якраз тоді в Червоній Армії. Юрки повернулися в Любешів, а хати їхньої вже… нема! Доки вони мандрували до сусіднього містечка й назад, активісти хутенько хату розібрали й вивезли невідомо куди. Пішли до родичів притулку шукати, але влада пригрозила Си-біром. Тож на своєму спорожнілому дворищі Григорій змурував у льосі невеличку піч, якось перезимували. Та сім’я повстанця не давала спокою активістам, і одного разу вони настигли зненацька, лише старша Григорієва внучка, тринадцятирічна Ганна, встигла залізти під велике дерев’яне корито. На диво, не знайшли її, хоч один з активістів навіть став на нього своїми чоботиськами, роззираючись навколо.
– Що, сховав онуку? – сказав Григорію, повідомивши, що виселять тільки дружину бандерівця з “виплодками”. – Нічого, поїде з вами наступного року!
Так воно і сталось, і дід з бабою та онукою опинилися за тисячі кілометрів од Волині: спочатку на Кузбасі, а потім – в Удмуртії…
Відбуваючи вислання на спецпоселенні в Удмуртії, Ольга потрапила під суд за “крадіжку кількох снопів колгоспного жита” (цитата із судової справи) й отримала сім(!) років позбавлення волі. Можливо, кілька колосків підняла. Але батьків у табір, дітей – у сиротинець. Проста радянська формула тридцятих-п’ятдесятих років. У тому сиротинці помер старший Ольжин син Петрик, а Гриць повернувся через чотири роки до матері. Ольгу за цей час встигли з табору звільнити у зв’язку з хворобою і... засудити знову, на п’ять років – за втечу з місць поселення (звільнившись за снопи, вона поїхала в Любешів, аби провідати родину). І лише у серпні 1952-го родині Юрків нарешті дозволили мешкати разом на спецпоселенні в Удмуртії.
Сто доларів – за поламану долю
Цю трагічну історію своєї родини розповів мені правнук Григорія – Олександр Ромарчук, син тієї самої Ганни, котру на цілий рік від виселення врятувало корито. У Сибіру Ганна ще підлітком зазнала, що таке праця на лісоповалі та торфовищі. Там і судженого собі знайшла (Ромарчука), хлопця-виселенця та ще й земляка-волинянина. Там і синів двох народила. Згодом Ромарчуки переїхали в Республіку Комі, де Олександр школу закінчив. Української мови не знав зовсім. Ні батько, ні мати не вчили його. Боялися навіть самі нею розмовляти, бо за це можна було знову потрапити в табір. У часи горбачовської перебудови Ганна Данилівна з чоловіком повернулися в Любешів. Викликали з Узбекистану й Олександра, щоб хату допоміг побудувати на рідній землі.
– Ну а про ту, конфісковану, хату ви щось дізналися?
– Вважаю, що ту хату просто вкрали, а не конфіскували, бо ні в яких документах, що стосуються виселення сім’ї Юрків, не вказано про конфіскацію житла. Люди бачили, що її вивезли в ліс, а потім вона опинилась аж у Лобні, і з неї побудували перше приміщення музею Партизанської слави. Про це було зібрано чимало свідчень, але документ був у дільничного інспектора міліції, а потім пропав. Коли для музею побудували нове цегляне приміщення, наша хата перекочувала в село Рудку: віддали якомусь знаменитому тоді районному спортсмену. Вона й досі там стоїть.
– І все ж ваша родина добивалася бодай якоїсь компенсації?
– Так, але мало що добилася. Про хату чиновники і слухати не хотіли, бо ж ніде в документах не згадувалася. Натомість знайшлася в архіві довідка про конфіскацію рухомого майна: кілька овець, віз, плуг та інший дрібний реманент. Насправді забрали два вози та ще й коня, але, звичайно, про це в протокол тоді, як і про хату, “забули” вписати. Тож матері нарахували компенсацію, що дорівнювала сумі 80 мінімальних зарплат або близько ста доларів за тодішнім курсом. Мати відмовилася таку компенсацію отримувати.
Микола ШМИГІН,
Волинська область
| Comments: |
