«З вас, гадів, ми шашлики на ножах жарити будемо!»
Про норильське повстання політв’язнів вже писалося не раз. Однак ця тема завжди привертатиме увагу, бо кожен її свідок – це новий факт. На жаль, учасників тих подій залишається все менше і менше. Тому, перебуваючи у Снятинському районі, не могли не зустрітися з Євгеном Грицяком із села Устя – не просто учасником норильського повстання (25 травня – 4 серпня 1953 року), а одним із його організаторів і автором книги “Норильське повстання”.
Зеки з фінками – проти в’язнів-бандерівців
В Норильськ Євгена Грицяка перевезли з Караганди. А потрапив він до радянського концтабору в 1949 році під час “чистки” армійських лав, коли там служив. Кагебісти довідалися, що він був членом молодіжної ОУН, а пізніше, коли Четвертий Український фронт переформували у Прикарпатський округ, служив у Коломиї. Там, маючи змогу, допомагав українському підпіллю медикаментами. За таку “діяльність” нова влада гарантувала 25 років сибірських таборів. Найчастіше молодих політв’язнів направляли в Караганду, а звідти етапом на інші зони Сибіру й Далекого Сходу.
Уже в Караганді політв’язні відчули знущання совєтських каральних органів, особливо це стосувалося українців і литовців. Окрім свавілля тюремних працівників, українців дико ненавиділи власівці (Власов – керівник російського визвольного руху, воював на боці Гітлера) за те, що вони хотіли самостійності. А щоб тримати політичних невільників у страхові, на них цькували кримінальних зеків. Особливою жорстокістю славилася група Воробйова. Воробйовці влаштували поножовщину й одразу по 5-ій зоні рознеслося:
– Хлопці, суки хочуть нас порізати!
Ще там в Караганді політв’язні виступили з протестом, організувавши сутичку з кримінальними зеками й убивши Воробйова. Проте їхній опір придушили й згодом, напакувавши у товарні вагони 1200 “політичних”, відправили їх до Красноярська, а звідти у трюмах дерев’яної баржі, як оселедців у бочці, пустили вниз по Єнісею. В дорозі з розмови конвоїрів стало зрозуміло, що їх вивозять на винищення й навіть не було відомо, чи дістануться вони до якогось місця. Один із політв’язнів Михайло Макулович рішуче закликав:
– Нам усім треба зібратися в кулак і тоді ніхто нас не подолає!
8 вересня 1952 року “карагандинці” прибули в Норильськ, де їх розділили на дві групи: 500 чоловік у 1-шу зону (Горлаг), 700 – у 5-ту, яка знаходилася недалеко від міста. І тут їх знову зустріли “суки”, озброєні фінками, яким повідомили, що в табір прибув великий етап “бандерівських головорізів”.
– На п’ятий день після оформлення нас вивели на роботу, – розповідає пан Євген. – Робоча зона називалася “Горстрой”: величезна, обнесена колючим дротом і обставлена сторожовими вежами територія тундри. В’язні Горлагу будували Норильськ – усі роботи, від складання проектів і до здачі будови в експлуатацію, виконувалися ними. (Ось де винищена справжня еліта нації! – авт.). Ми потрапили сюди тоді, коли забудовували центральну площу міста. Спочатку її вирівнювали, перевозячи тачками грунт з одного місця на інше. На мерзлоту фундамент не можна класти. Треба було докопатися до кам’яної плити, на якій бетонувати стойки від 3 до 18 метрів. А земля промерзала від 1 до 10 метрів. Робочий день тривав 12 годин! (Ось як дармовою силою українців розбудовувалася московська імперія ще з часів Петра і отой “великий і могучий” Союз! – авт.). Розмовляти українською було небезпечно, бо, як бандери, ми зазнавали утисків. Якось в обідню перерву, коли шукав нових знайомств, почув від помічника наглядача:
– Ти падлюко, чого тут ходиш? Ви, бандери, героїв із себе корчите? Ми ще не таких бачили, та всіх за пояс позатикали, а з вас, гадів, ми шашлики на ножах жарити будемо!
Виконати поставлені норми було неможливо, а тому людей жорстоко катували за це. Наручниками сковували руки і відправляли у спецкамери, де піднімали догори й гупали об підлогу усім тілом й потім топтали ногами. Цю камеру називали “молотобойкою”. Особливим садизмом тут славився Горожанкін. Згодом 5-ту зону розбили на дві, (зробивши ще 4-ту), по 350 чоловік у кожній, “аби поодинці усіх скрутити у баранячий ріг”. Незабаром по зонах пролетіло: “Горожанкіну відрубали голову!” Трохи пізніше не стало ще одного садиста Сікорського. Залишився Бухтуєв – найжорстокіший з усіх зеків. Його не вбили, але важко поранили, після чого він принишк. Згодом скасували й самі “молотобойки”. Наближалася буря...
І ось навесні помер Сталін, й у в’язнів з’явилася надія на амністію. Та вона не справдилася, навпаки політичні зазнали ще більших утисків – при непокорі їх стріляли. 25 травня біля 5-ої зони знову затріщав автомат: одного вбили, шістьох поранили. Було зрозуміло, що цей інцидент – найкращий момент для того, щоб починати страйк. Але як? Одні припиняли роботу, інші знову її починали. Зусилля, покладені на те, аби усі покинули роботу, були марними. Треба сказати, що з російськими політв’язнями не могли знайти спільну мову – вони категорично були проти незалежності України. Нарешті мені спало на думку піти на компресорну станцію, що постачала стиснене повітря для всього Горстрою, і зупинити її. Усі пневмомолотки замовкли! За ними зупинилася й інша робота. Остаточно. Це був початок повстання.
Керівництво принишкло, по нас перестали стріляти. Але перестали й поставляти їжу. Правда, були й такі, що від голоду й без махорки готові були розпочинати роботу, та опір вдалося продовжити. До 5-ої зони долучилися й інші. Потрібно було мати велику силу волі, щоб вистояти. Не зломили навіть жінок у 6-ій зоні, яких поливали з пожежних машин струменем у 8 атмосфер... Ми вимагали комісію із Москви.
Без таборів – кінець радянській владі!
Комісія із Москви 6 червня таки сюди прибула. Її очолював полковник Кузнєцов, начальник тюремного управління МВС СРСР. Українців для розмови з нею представляв пан Євген і Мирослав Мелень. Що вимагали? Заміни керівництва Горлагу, 8-годинний робочий день, вихідних, відсилки двох листів в місяць, а не в рік, побачення з рідними, зняття з бараків замків та грат, а з одягу – номерних знаків, вивезення з Норильська усіх інвалідів. (Про нелюдські умови норильських таборів говорить той факт, що тут у вічній мерзлоті на горі ім. Шмідта викопали екскаваторами величезну яму, сподіваючись протягом декількох років скидати сюди трупи. Та вже за два роки яму на 400 квадратних метрів закидали тілами в’язнів!)
Але вимоги політв’язнів не поспішали виконувати і вони продовжили чинити опір. Листівки через паперові змії полетіли по усьому місту – аж 40 тисяч. Тиск на повстанців не припинявся. До українців приєдналися естонці, поляки, латиші, німці. Згодом наступило затишшя. Та вже 1 липня 1953 року по в’язнях 5-ої зони відкрили кулеметний вогонь. Загинуло 27 чоловік. І знову почалася запекла й страшна боротьба.
Карателям вдалося придушити повстання у 4-ій та 5-ій чоловічих зонах й зосередитися на 3-ій та 6-ій жіночій. 4 серпня 1953 року до Кузнєцова підійшов кур’єр з депешею. З того часу норильські каторжани цього совєтського ката тут не бачили. Але новоприбулі п’яні солдати відкрили вогонь по людях. І знову війна, і знову жертви та провокації... Цього дня найкривавіша бойня відбулася у 3-ій зоні – тут більше сотні повстанців розстріляли й закололи штиками. Коли литовця тюремний капітан обізвав фашистом, то почув у відповідь, що фашисти ті, хто тримає людей у тюрмах і таборах.
– Якщо ми розпустимо тюрми й табори – то кінець радянській владі! – відповів той.
Ось на чому трималася влада комуністів в “стране, где так вольно дышит человек”. І це правда. Не стало дармової сили – не стало СРСР.
57 років тому, 4 серпня, норильське повстання було придушено. Але політв’язням таки вдалося відстояти свої вимоги, послабивши знущання та тортури, й ліквідувати закриті суди. У цій 72-денній боротьбі за приблизними підрахунками загинуло 150 повстанців, а брало участь не 30 тисяч, як пишуть, а 16 тисяч політв’язнів.
Хоча їхні поневіряння продовжувалися і у таборах, і після звільнення з них: прискіпливе кагебістське око не давало спокійно жити нікому, гонячи людей з одного місця на інше. Пізніше, вже з волі, пану Євгену навіть довелося на деякий час втікати в Караганду. Та він разом із другою дружиною (нині покійною), вчителькою української мови і літератури, й донькою винесли всі утиски. А у 1980 році йому вдалося передати свій рукопис про норильські події до Америки. Після їх виходу у видавництві “Смолоскип” на пана Євгена чекав новий терор, але і це випробування він виніс стійко. Йому болить душа, що не за таку Україну боролися у свій час, але вірить в її майбутнє.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Івано-Франківська область
| Comments: |
