Спеціальний заклад, від якого ніхто не застрахований

Тут зелено, все потопає в квітах, співають птахи – геть як на курорті. Однак на обличчях людей, які давно вже пережили пенсійний вік й доля яких привела у Руденський психо-неврологічний інтернат, що в Любомльському районі на Волині, посмішок не побачила. Так, вони мають дах над головою, теплі кімнати, доглянуті. Здебільшого у всіх ще є й родини, для яких вони стали тягарем. Сумують ці люди за домівками, які колись мали. А от молоді хлопці й дівчата, які прийшли сюди після закінчення Голобської школи-інтернату, радіють життю на всі сто. Молодість бере своє – вони веселяться, не проти й погосподарювати.Майже половина жильців – лежачі
Директор Марія Товкач двадцять літ працює в інтернаті, але коли привозять ще якогось поселенця, хвилюється.
– Бо за кожним стоїть якась історія, часом надто гірка, – розповідає про життя у цьому великому спільному домі.
Заснований цей будинок ще 1953 року як міжколгоспний, у 1977-му приміщення добудували. А вже на початку дев’яностих змінили і його статус. Розрахований він на 160 осіб.
– Це інтернат, де живуть жінки-психохроніки й старенькі немічні люди. Із 140 мешканців – 65 лежачі хворі. Фінансується заклад з обласного бюджету. Сума коштів на утримання з кожним роком збільшується, хоча й ціни зростають. 75 відсотків пенсій мешканців інтернату надходять на спеціальний рахунок (вони використовуються для покращення умов проживання). Інтернат утримує понад 20 голів великої рогатої худоби, 10 корів, 70 свиней. Обробляємо землю, де висіваємо все необхідне. Як без цього? Навесні заготовили дві тонни березового соку, маємо свої овочі та фрукти. Зараз огірки засолюємо. Допомагають хлопці й дівчата, які до нас потрапили після закінчення Головнянської школи-інтернату. Вони мешкають в нас довічно, – продовжує Марія Дмитрівна. – Це діти з легкою розумовою відсталістю. Вони не агресивні. В нас була дівчина, яка вийшла навіть заміж, тепер живе в Лукові. Цю сім’ю взяв під опіку лікар з Любомля й турбується про цю пару.
... Життя в цьому будинку вирує, як у вулику. Через вікно чути, як хтось свариться – і тут можуть щось не поділити. У фойє зібралися старенькі, які дивляться телевізор. Один 73-річний дідусь примостився біля 30-річної жіночки. Тут теж виникають симпатії й кажуть, що ця пара навіть у магазин ходить під ручки.
За гріхи батьків розплачуються діти?
– О, в нас був випадок у 1991 році, коли ми змушені були реєструвати шлюб. Було таке подружжя Лотоцьких, правда, вже покійних... Інша старенька пара до нас переведена з Милецького будинку для престарілих. Є в закладі син з матір’ю – ненька лежача, а хлопець з певними психічними відхиленнями. Ще одна історія про брата і сестру. Люди кажуть, що їхній батько в богоборчі роки з церков скидав хрести – за його гріхи розплачуються недугою діти... – розповідає директор.
А на тих, хто прикутий до ліжка, спокійно дивитися не можна. Серед них і старі, і молоді. Працівники інтернату розповідають, що до однієї дівчинки щовихідних приїжджає мама, припадає, ридає. А от тато-митник сюди – ні ногою. Саме через хвороби дітей нерідко й руйнуються сім’ї, здебільшого випробувань не витримують чоловіки.
... По величенькій території, як гуси, розбрелися мешканці інтернату. Одні відпочивають в холодку на лавочці, інші ведуть бесіду на ганку. Огрядна жіночка поправляє люльку в роті чоловікові на візку. Він без ніг і навіть спить сидячи... А там, за огорожею, під саморобним шатром примостилася Людмила Іванівна. Хоч в неї є син, однак доля закинула її в інтернат. Жінка не любить ні з ким спілкуватися. Спозаранку вона йде за огорожу закладу, сідає у власноруч зроблене шатро, де поряд акуратно складені сухі гіллячки, курить цигарки й мовчить. Що думає? Невідомо... Й так зранку до ночі...
Багатьох, хоч умови тут гарні (дехто зроду так комфортно не жив), все ж тягне додому. Наприклад, Емілія Рафаїлівна, яка за фахом була англійським філологом, вже вкотре проситься додому в Росію. Лікувалася в багатьох спеціальних закладах, і насамкінець, потрапила в Руду. Тепер намагаються розшукати її доньку, нехай вибирає – залишити її в притулку, чи все ж забрати доживати додому...
– До кожного потрібен особливий підхід, – показує заклад директор. – Наприклад, один дідусь з Володимир-Волинського району 25 років жив на... горищі. Два роки ми його вчили ходити в їдальню, бо він був відлюдьком. А як за всіма пильнувати треба! Бо дехто норовиться втекти, доводилося й з еменесниками шукати – тепер посилили охорону. Трапляються й непередбачувані ситуації, коли дівчата вагітніють. Хоча щомісячно їх перевіряє лікар. Однак був випадок, коли дівчина народила здорового хлопчика, якого всиновило одне подружжя, а її, хвору, перевели в інший спеціальний заклад.
Хоч тут всюди сяє чистота, до послуг мешканців – кількаразове харчування, бібліотека, та багато стареньких марить домівкою. Навіть нас хапали за руки і казали: “Нас тут тримають насильно...” Видно пам’ять на все життя закарбовує його найкращі сторінки, де людина жила повноцінно, де її любили...
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•