Визнала онука лише після смерті єдиного сина
Ольга Іванівна у Рибачому, що в Криму, вже давно, як своя. Вона щороку з “гнилої Волині” приїжджає на курорт тільки сюди. Не сама – завжди з онуком. Хлоп’я з народження страждає від простудних захворювань, тож медики радять якнайдовше йому бувати на Півдні. І жінка їде у Крим на ціле літо.
Волею випадку наші покривала на пляжі опинилися поряд, хлопці (а в мене теж підростає син) здружилися. Поки діти “киснули” у морі, ми розговорилися.
«Свати» вижили з села
Ольга Іванівна зізнається: давно не давала волю спогадам. А чужій людині легше вилити душу.
Раніше вона з сім’єю мешкала у селі під Харковом (сюди вийшла заміж). З чоловіком виховували єдину доньку Аллу. Петро працював водієм рейсового автобуса, вона – у лабораторії в СНІД-центрі. Дівча росло дуже допитливим. І коли прийшов час обирати – йти у дев’ятий клас або ж здобувати освіту у технікумі чи училищі, Алла, не вагаючись, випалила: “Як і мама, хочу бути медичкою”.
Дівчина вчилася блискуче. Батьки дуже раділи успіхам доньки, тож за цим не відразу вловили зміни у поведінці і настроях Алли. А наприкінці другого курсу вона й справді стала зовсім іншою – малоговіркою (постійно посилалася на зайнятість навчанням), дратівливою, почала невідомо чому повнішати. Якось батько ввечері підійшов до дружини й, ніяковіючи, запитав:
– А наша Алла, часом, не вагітна?
В Ольги Іванівни наче очі відкрилися. Як вона, мати, не помітила таких очевидних змін! На емоціях, не постукавши у двері, забігла у доньчину кімнату. А та саме туго перев’язувала уже кругленький животик. Не сварила, не била, не ображала. Намагалася бути стриманою і розуміючою:
– Доню, навіщо ти так? Ми ж з батьком тобі не вороги. Від кого криєшся? А дитинку більше не муч, не перетискай животика. Це ж твоя кровиночка – люби її!
Матері вдалося випитати у дівчини, хто ж її так ощасливив. І вже зранку, відпросившись з роботи, Ольга Іванівна поїхала в гості до, як тоді думала, майбутніх сватів – батьків студента юрфаку Саші.
У тому домі жінку зустріли дуже холодно. Про яке весілля мова? “Сваха” щось там сказала про непорядність її дочки й відразу стала наполягати:
– Вы бы лучше воспитывали свою малолетнюю дурочку. Не знаете, чего мужику от бабы надо? Пусть аборт сделает – и по всему.
– Аборт? На сьомому місяці вагітності?
Ольга Іванівна розвернулася і, навіть не попрощавшись, пішла геть. Жінка більше не переступила їхнього порогу. А от Сашині батьки стали буквально тероризувати їхню сім’ю. Селом поповзли жахливі чутки і про Аллу, і про її тата та маму. Колеги по роботі теж стали скоса поглядати на “дивну сімейку, де… люблять кохатися втрьох” – мовляв, то Алла від батька вагітна. Не стерпівши таких моральних знущань, на сімейній раді було прийнято рішення їхати на Волинь – малу батьківщину Ольги Іванівни.
«Великий гріх – розкидатися дітьми!»
Але переїзд довелося відкласти ще на довгих півроку. Онук народився передчасно дуже-дуже кволим. Харківські медики ледве його витягнули з того світу (таки позначилося на дитині постійне перетискання плоду в утробі).
Волинський клімат не додав здоров’я дитині. Малий Сашко (Алла вперлася і назвала сина на честь батька) постійно хворів на усілякі простуди. Взимку, бувало, по кілька тижнів з лікарень не вилазив. А як хлопчик трохи підріс, медики порадили повезти його хоча б на 2-3 місяці на море.
У далеку дорогу з онуком поїхала Ольга Іванівна. Вона не знайшла роботи за спеціальністю, а з базару, де торгувала вирощеною продукцією, відпрошуватися не треба. Алла вже працювала в одній з рекламних агенцій і про кількамісячний відпочинок їй було годі навіть мріяти.
Після того літа у малого Сашка і справді здоров’я покращилося. Тому і наступного року, і через рік бабця їхала зі своїм скарбиком (так ласкаво називала хлопця) на море.
***
– І що, за ці роки батько жодного разу не навідався до дитини? – вихопилося у мене.
– Ні… Ще як ми там жили, то в пологовому під двері Аллиної палати хтось поставив кошик, в якому була упаковка памперсів, ананас і п’ятсот гривень. Можливо, від нього. А тепер він вже й не прийде. Олександр загинув півроку тому.
Ольга Іванівна на кілька хвилин змовкла. Було помітно, що гіркота стоїть клубком у горлі і жінка не може його з себе видавити. Я збігала за склянкою води.
– Ми дізналися про його смерть з листа – Алла отримала тривожне повідомлення від шкільної подруги. Відразу побігла до церкви, молитися за спасіння його душі.
***
Через кілька днів Ольга Іванівна підійшла, аби попрощатися – вона від’їжджала додому. Я зі здивуванням перепитала, з ким же залишиться Сашко. Жінка крізь сльози відповіла: “З іншою бабусею”. Я розуміла, що не маю права розпитувати, й не ятрила своєю цікавістю жінці душу.
А вже за кілька годин для мене ситуація прояснилася. Сашко прийшов на пляж з пані, яка виглядала значно молодшою за Ольгу Іванівну. Він, за звичкою, вмостився коло нас. І Раїсі Петрівні (ми познайомилися) не залишалося нічого іншого, ніж постелити покривало поряд. Видно було, що дитя не має до тієї пані ніякого інтересу – хлопчика більше цікавило, куди ми на екскурсію їздили і як з камінців вибудувати палац. Та коли діти побігли спускатися з водних гірок, жінка сама завела зі мною розмову:
– Сашенька для мене – все. Я перед ним дуже завинила. До кінця днів вимолюватиму у нього й у Бога прощення.
Вона переповідала свою історію, не знаючи, що я її вже чула. Хоча правда цієї пані була дещо іншою – зі своїми переживаннями за єдиного сина. Так бідкалася, аби той замолоду не скалічив своєї долі й не вляпався у женячку (незважаючи, що своїми жорстокими вчинками могла занапастити життя дівчини). А потім заламувала руки, коли після аварії лікар у реанімації сказав, що шансів на одужання її Олександра нема… Тільки тоді згадала про його давнє захоплення, про онука, якого не хотіла. Й кинулася їх розшукувати. Бо те хлоп’я, народжене попри її бажання, – єдине дитя сина.
Раїса Петрівна дістала з гаманця фото загиблого Олександра. Малий Сашко, як дві краплі води, був схожий на тата. Такі ж русяві кучері й блакитно-сірі оченята.
– Сваха ще тримає на мене образу. Я б на її місці взагалі б зі мною не розмовляла. Бо великий гріх – розкидатися дітьми. А вона молодець, старається пробачити. От, дозволила мені з Сашенькою три тижні побути наодинці. Може, і його серце трохи зм’якшиться.
Наталія КРАВЧУК
| Comments: |
