Вдова авіамеханіка, який загинув у Чорнобилі, перебивається куском хліба
На місці загибелі батька й чоловіка
А поклопотався про цю нагороду для лучанки загиблого “чорнобильця” Анатолій Сєрков, заступник голови Волинського асоційованого товариства «Афганський синдром», намагаючись бодай морально підтримати жінку, доля якої виявилася дуже непростою. Напевно, життя Людмили Ганжук було б зовсім іншим, якби не та чорнобильська катастрофа, яка забрала у неї чоловіка, а у її двох діток – батька.
Людмила і Микола познайомилися у Луцьку, навчаючись в одному із місцевих училищ (покійний Микола Ганжук родом із самого Луцька, а Людмила із Нововолинська). Згодом, коли Микола уже служив в армії, вони одружилися. Чоловіка направили продовжувати службу в Олександрійський полк, що розміщувався на Кіровоградщині. Після його повернення у полк із Афганістану молодій дружині здавалося, що найстрашніше позаду, і ніхто з них не міг навіть подумати, що біда чекає сім’ю на рідній землі. У 1985 році Микола писав з Афганістану діткам: “Слухайте нашу мамочку – вона дуже хорша! А тато скоро приїде”. Він приїхав, але ненадовго...
– 26 квітня 1986 року, в суботу, до нас прийшли друзі, куми, – пригадує події багаторічної давності Людмила Ганжук. – Ми, жінки, готували на кухні вечерю, проте посидіти усім разом за столом не вдалося. У двері подзвонили, і посильний солдат сказав: “Тривога!” Чоловіки, хто в чому, відразу побігли в частину. Пройшла година, друга, вони не поверталися. Ми затривожилися. А раненько побігли в гарнізон довідатися, що сталося. Проте нічого толком не дізналися. І 1 травня майже усі з дітками вийшли в місто на парад, навіть не здогадуючись, яке лихо трапилося. Лише десь 5 травня зібрали усіх жінок військових у солдатському клубі й почали заспокоювати, мовляв, нічого страшного нема, ваші чоловіки скоро будуть вдома. Але додали: “У нас одне маленьке прохання, переодягніть чоловіків, коли вони повернуться додому, у новий одяг, а той запакуйте у целофанові мішки й закопайте чи викиньте у смітник”. Ми навіть посміхнулися з такого прохання, не усвідомлюючи, наскільки усе було серйозніше, ніж нам говорили. Додому чоловік повернувся 10 травня.
Пізніше 26-річного Миколу знову викликали до Чорнобиля. Перед цим він поїхав до Луцька, аби побачитися з дітками, які на той час були у бабусі, його мами. Люда теж приїхала до дітей трошки пізніше. Але чоловіка уже не застала – він відбув на ліквідацію аварії.
З комуністичним маршем – на той світ
Інформацію про те, що 2 жовтня 1986 року над саркофагом розбився вертоліт МІ-8, довгий час замовчували. В той день на майданчику об’єкта “Укриття” проходив мітинг в честь зведення “великої стіни”, хоча саркофаг ще не був зведеним. Як той режим міг щось зробити, не прославивши партію і її вождів? Говорити про свою “силу, розум, гуманізм”, а точніше брехати – це єдине, на що спроможна наша влада у всі часи. На майданчику піднімали червоний прапор, вручали “безцінні” грамоти, і, знявши респіратори, музиканти заграли марш. Під кінець цієї бравади в небі з’явилися військові вертольоти, які почергово підлітали до саркофага, поливаючи його дезактивуючим розчином. Ці кадри якраз фотографувала знімальна група Західно-Сибірської студії кінохроніки. І раптом один вертоліт почав падати на землю. Секунди... і навкруги усе заволокло чорним димом...
Зрозуміло, плівку-позитив у знімальної групи відібрали. Але негатив фотографи таки залишили. Коли знімальники спробували довідатися про загиблих льотчиків, почули у відповідь: “Цей факт розголошенню не підлягає”. Пройшов час, і світ все-таки довідався, хто були ці чотири військові, які живими згоріли під час виконання бойового завдання на ліквідації аварії на атомній станції у Чорнобилі. Так сталося, що за день до смерті цей екіпаж попросив зробити знімок на пам’ять в одного із фотожурналістів. Той, знаючи, що всі кадри закінчилися, щоб не розчаровувати хлопців, все-таки “клацнув”. І, як на диво, на 37-му кадрі залишився знімок! А на ньому – усі ті, хто загине наступного дня: командир екіпажу, льотчик першого класу, 30-річний капітан Володимир Воробйов із Ярославля, бортмеханік Леонід Христич, штурман, старший лейтенант Олександр Юнгкінд. Усі вони пройшли через горнило Афгану та згоріли у чорнобильському пеклі. На знімку нема Миколи Ганжука – він не був членом цього екіпажу, а авіамеханіком, робота якого базувалася на землі. Проте 2 жовтня його попросили полетіти з екіпажем. І він полетів.
Сонце якраз опускалося над горизонтом, коли їхній вертоліт пролітав під стрілою 160-метрового німецького крана. Внизу проходив мітинг. Можливо, вони задивилися униз, а може, їх засліпило сонце, яке заходило? Не виключено, що льотчики були дуже втомлені (останній знімок видає втому командира цього екіпажу). Факт, що вертоліт зачепився за трос крана і впав неподалік саркофагу. А якби у сам саркофаг? Навіть страшно уявити, що могло статися знову...
Дві гривні «гробових» – плата потерпілим
Рідним доставили лише труни, у яких навіть невідомо, чи були останки загиблих. У чотирьох вдів залишилося по двоє малолітніх діток. Ми не знаємо, як склалася доля трьох інших (одна живе в Білорусі, друга – в Росії, третя – в Україні), а про долю Людмили Ганжук, яка живе в Луцьку, нещодавно довідалися. Дуже важким стало для неї життя після загибелі чоловіка з двома малолітніми дітками на руках. Пенсія за втрату годувальника до повноліття дітей складала 140 рублів. Пізніше, коли інфляція аж “зашкалювала”, ці гроші взагалі перейшли на “копійки”. Їй доводилося працювати у три зміни на меланжевому комбінаті, аби діти мали що їсти. Якось вона наважилася попросити у держави допомогу, навідавшись до котрогось із державних чиновників (зараз прізвище пригадати не може). Їй відмовили. І відмовили різко. З того часу вона не переступила порогу жодного чиновника, покладаючись на свої сили. Лише заходить мова про ті роки, ледве стримує сльози. Про те, яким було її життя, не важко здогадатися, переступивши поріг її квартири (житло на Кіровоградщині після смерті чоловіка вона обміняла на двокімнатну квартиру у Луцьку). Ось тут, у цій квартирі – наша реальність: брехня, підлість і ненажерливість влади, як тієї комуняцької, так і цієї нової комуно-олігархічної. Бо якби ми мали ДЕРЖАВНУ владу, а не злодіїв та брехунів, то діти Людмили Ганжук уже через якихось півроку після смерті батька отримали б по квартирі і гроші на свої рахунки. Вони жодним чином матеріально не мали б відчути втрати батька, який загинув, захищаючи кожного українця. Нам загрожувала велика біда! Американці, якщо відправляють військових-миротворців, то при їх загибелі рідні отримують не менше 150 тисяч доларів. А що наша держава, “найгуманніша” у світі, запропонувала своїм громадянам, які рятували нас у 1986 році? Дві гривні “гробових” – щомісячну допомогу на харчування, 100 гривень як доплату за роботу в забрудненій зоні, якихось 100 гривень разової допомоги дітям-“чорнобильцям” і 300 вдовам? Це знущання над людьми. Це навіть гірше, ніж кістка бродячому собаці. А на лікування “чорнобильців” виділяється аж 27 гривень!
Мабуть, дуже перетруджуються наші депутати, яким на оздоровлення щорічно виділяють по 15 тисяч.
Скільки з наших податків будуть жирувати державні «можновладці»?
Чому усі ми, пенсіонери, чорнобильці, афганці лікуємося зі своїх копійок, а наші державні чиновники не можуть пролікуватися на свої “скромні” доходи? Відкрийте цьогорічний бюджет і порівняйте, скільки виділяється коштів для оздоровлення депутатів, працівників Державного управління справами і їхніх дітей. Це якась особлива каста? З бюджету фінансуються санаторно-курортні комплекси, де відпочивають наші “народолюбці”, забезпечується стаціонарне медичне обслуговування “народних депутатів та керівників органів державної влади”, відпочинок їхніх дітей. Всього для оздоровлення й лікування “державних трудяг” виділили 326 мільйонів 357 тисяч гривень, а для оздоровлення громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи 382 мільйони 990 тисяч гривень, хоча останніх значно більше. Зокрема для оздоровлення дітей наших “крутеликів” виділили 2 мільйони 767 тисяч гривень. А для компенсації сім’ям з дітьми та безплатне харчування діток, які постраждали від Чорнобильської катастрофи – 575 тисяч гривень. На оздоровлення працівників Державного управління справами направлено 89 мільйонів 518 тисяч, а на компенсацію за шкоду, завдану здоров’ю та допомогу на оздоровлення чорнобильцям – 46 мільйонів 620 тисяч. Тобто усі цифри не йдуть у жодне порівняння. Таке враження, що вищий ешелон влади та їхні діти – це одні інваліди й каліки: скільки грошей треба на їхнє лікування!
І всі ми сумирно, як воли у ярмі, тягнемо цих “трудяг” на собі. І доки ще будемо тягнути? Доки діти й вдови загиблих та скалічених з вини влади будуть бідувати у цій державі, слухаючи, як про них піклуються?
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
м. Луцьк
| Comments: |
