На останньому козацькому редуті били у дзвін пам’яті

Коли здавалось, що зоря вольності для України закотиться за обрій і 150-тисячна армія польського короля Яна Казимира під час вікопомної Берестецької битви завдасть козацько-селянському війську, яке відступало через зраду союзників, останнього разючого удару, несподівано на шляху переслідувачів постав відчайдушний загін вцілілого полку Івана Богуна.Цей затятий бій відбувся 10 липня 1651 року – в останній день битви під Берестечком – на спорудженому нашвидкуруч редуті біля міста Дубна (між селами Плоска та Семидуби). Тут три сотні богунівців створили для поляків воістину непрохідний заслін і, за великим рахунком, вберегли оту жевріючу обнадійливу зорю. Щоправда, вберегли надто дорогою ціною – ціною власного життя. Нині сивими свідками цього смертного бою є камінні хрести, що кревно сумують на чотирьох кутах Дубенського редуту. Але і вони, здається, щороку у першу липневу неділю оживляються, а заодно – воскрешається минувша слава, бо саме у цей день на останньому козацькому редуті відбувається урочисте пошанування пам’яті про полеглих оборонців землі української. Цьогорічне пошанування продовжило спадкоємну традицію.
Документальні джерела зберегли небагато даних про бій на козацькому редуті, хоч його дата – 10 липня 1651 року – незмінна у всіх архівних твердженнях. Тобто це був не тільки останній день Берестецької битви, але й, по суті, завершальний акорд баталії, який сповна перервав наміри шляхти добити знекровлене українське військо, що за десять днів боїв втратило доволі багато – десять тисяч осіб.
На відміну від документальної хроніки, залишилися живими перекази. Саме вони нині – головне джерело свідчень про героїчний поєдинок козаків із багатотисячною польською армадою. Отож, за переказами, козацький загін залишився для прикриття основних військ. Аби самим прикритися, козаки у ряд розташували залишені вози. Звичайно, такий вал був не вельми надійним, і все ж він дозволив витримати першу ворожу навалу. Декілька годин перегруповувалися поляки, відтягували поранених та убитих.
Хтозна, можливо, і друга навала не різнилася б своїм результатом від першої, якби козаки мали більший запас набоїв. А так їм довелося замінити рушниці шаблями і вступити у нерівну сутичку – одному супроти трьох, чотирьох, а то й десяти супротивників. Зважаючи на те, що жоден з оборонців не здався у полон, не рятувався втечею, можна лише уявити, яким кривавим було людське місиво на бранному полі. Але воно стало визначальним для подальшої долі України – втративши у часі та силі, польське військо не змогло довершити своїх кінцевих планів – повністю знищити богунівців. Тих богунівців, котрі пізніше стали кістяком нової армії Богдана Хмельницького.
Після завершення баталії загиблих богунівців місцеве населення вирішило поховати з почестями. Сотні людей вважали для себе за честь власними руками досипати земельки на курган, що вознісся над братським похованням козаків.
Із часом курган, обрамлений камінними хрестами, втратив свою первісну форму – осів на декілька метрів. Більше того, на тутешній місцині при радянській владі, а перед тим і при панській Польщі, заборонили проводити пошанувальні заходи. Одні – з національних мотивів, інші – з атеїстичних. Зрештою, так було до 1985 року, коли декілька хлопців-патріотів із Плоски та Семидубів вирішили розчистити терни. А далі – на зламі дев’яностих років – козацький редут став особливим центром уваги дубенської “Просвіти”. І тут варто насамперед завдячити дубенському письменнику та художнику Миколі Тимчаку. Це він спроектував пам’ятник у формі стилізованої дзвіниці, а згодом створив проект каплиці. Варто також відзначити розуміння та сприяння з боку тодішніх голів колгоспів Богдана Музики та Володимира Войтовича. Загалом гуртом зробили гарну справу. І споруджені пам’ятні знаки (монумент, каплиця, дзвін) ще більше почали притягувати люд на це воістину славне місце.
До честі нинішнього покоління, воно зробило поле між Плоскою та Семидубами своєрідним місцем духовно-патріотичного паломництва. Одним із апогеїв такого паломництва стало цьогорічне пошанування, коли на місце останнього бою Берестецької баталії з’їхалися люди з різних усюд. З’їхалися, щоби насамперед у молитві (службу Божу відправили два десятки священиків) віддати шану нашим славним предтечам.
Звучало на мітингу також пристрасне слово владних керманичів, політиків, науковців, письменників. Зокрема, голова Дубенської районної державної адміністрації Ольга Підкидач наголосила, що козацький редут має бути як місцем пам’яті, так і місцем об’єднання помислів та прагнень українців. Голова Рівненської обласної організації Національної спілки письменників України Лідія Рибенко у своєму виступі порушила злободенну тему збереження національної культури і тему духовного манкуртства, яке ще нерідко проявляється у нашому суспільстві. Пристрасним було також слово письменника Миколи Тимчака, яке стосувалося і національної пам’яті, і святенницького розбрату, і спадкоємності українських ідеалів. Звучало на мітингу і Кобзареве слово у виконанні заслуженого артиста України Олексія Заворотнього (уривок з поеми “Гайдамаки”). За пропозицією голови Рівненської обласної організації УНП, голови обласної організації ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка Світлани Ніколіної хвилиною мовчання було пошановано пам’ять про Василя Червонія, який доклав чималих зусиль для розбудови козацького руху і річниця від загибелі котрого співпала якраз із датою проведення заходів на Дубенському редуті.
А після мітингу естафету перейняли патріотичні пісні, поетичні оспівування слави предків, різноманітні змагальні турніри. І навіть салюти із гармати, зробленої за аналогом до тих, які використовувалися у битві під Берестечком. Одне слово, на редуті вирувало справжнє козацьке свято. Віриться, що така прихильність до історії, до України з роками не зміліє у людських серцях, а навпаки – стане ще більш гуртуючою та об’єднуючою.
Сергій Новак,
Рівненська область

• Нравится
•