Сіно з райського саду
Підпис відсутній
Коли я був студентом, то мав кохану дівчину, також студентку. Влітку ми з нею розлучилися, роз’їхавшись на канікули по домівках. Розлука була для мене настільки важкою, що я нудив світом і вперше в житті не радий був ні канікулам, ані літу.
Якогось дня не витримав мук і подався до неї. Наше побачення відбулося за містечком, у лугах. Там росло кілька ріденьких кущиків лози. Але вони не могли заховати нас від зайвих очей, а наші тіла вже знемагали від напруги, бажаючи щонайшвидше віддатися пестощам. Не витримали, зупинились і почали цілуватися. Мої руки проникли під халат, торкнулися її ніжної гладенької шкіри на плечах..
– Перестань… Побачать… – прошепотіла вона, важко дихаючи.
Ми пішли далі по скошеній траві, як по розкішному зеленому килиму, сплетені в обіймах, хитаючись, мов п’яні. Зрештою, ми і були п’яні від кохання, від почуттів, що затьмарили розум. Валині коси пахли річкою, водяними ліліями, і сама вона уявлялася мені русалкою – божественно вродливою істотою, тіло якої тріпотіло в моїх обіймах і належало лише мені.
Йшли, аж доки не натрапили на копичку свіжого запашного сіна.
Пірнули в те сіно, наче знеможені спекою в прохолодну воду. Що робили – не тямили ні я, ні вона. В очах моїх мерехтіло, іскрилось, у в грудях палахкотіла згага, та вона була приємна, солодка, вона медом вливалась у Валині розтулені вуста й поверталася назад – ще солодша...
– Я тебе ніколи не покину! – примовляючи, осипав її поцілунками.
– Але ж хлопці, добившись свого, кидають дівчат…
– Так я ж не звичайний хлопець! – заледве не вигукнув.
– А який?
– Я твій коханий!
– То ти не покинеш мене? – бризнули щастям її очі.
– Ніколи!
Тієї миті навіть уявити було страшно, що я зможу жити без Валі, що хтось відніме в мене цей безцінний скарб, цю розкішну юнку-русалку, коси якої пахли ліліями, а тіло – молоком і медом. Ох, якими наївними були ми в молодості, засліплені щастям, оглушені шепотом лагідних слів, думаючи, що кохання – наймогутніша сила, здатна побороти долю з усіма її підступними рифами непередбачуваних обставин!
***
Восени мене забрали до війська. Як минули півтора року солдатчини, і говорити не хочеться. А в останнє літо перед “дембелем” мені трапилася лафа. Спочатку я служив у Сибіру, а потім перевели в Середню Азію, у Фергану. Командир нашої частини, полковник, мав заміську дачу з розкішним садом. Там постійно жив хтось із солдатів у будці-сторожці, охороняючи помешкання та доглядаючи за деревами. Отаким садівником-охоронцем випало бути і мені.
Роботи було небагато. Я виносив розкладачку з будки на сонце і валявся днями, розкошуючи від неробства та відсипаючись за всі попередні ночі служби.
Полковник і його сімейство: огрядна, мов добрий кадуб, дружина, та вродлива донька-студентка, котра вчилась у Ташкенті, приїжджали на дачу на вихідні. Але одного разу надвечір за кермом “Волги”, що зупинилась на подвір’ї, був не полковник, а його донька. І більше нікого.
Доки я зачиняв важку дерев’яну браму, дівчина вийшла з машини й стала мене розглядати. Була в модняцьких джинсах, що підкреслювали її струнку поставу, у футболці, під якою не мала ліфчика й повні дівочі груди вільно коливалися від найменшого руху.
– Мене звати Сніжана, – несподівано заговорила першою.
– Я знаю.
– Ти, мабуть, вважаєш мене розбещеною полковницькою донькою, якій усе дозволено, в тому числі і дражнити безправних солдатиків!
– Нічого я не вважаю.
– Не бреши. Принеси ліпше яблук! Але найкращих! Ні, зачекай! А ти мене не зґвалтуєш?
Я почервонів, знітився.
– Ні, не зґвалтуєш, – засміялася. – Бо боїшся мого батька! І мене боїшся, правда? – скуйовдила мені чуприну.
Я сердито відвів її руку й пішов до своєї сторожки, палаючи від образи та збудження. Сидів, згадував Валю й радів, що моя кохана вродливіша й чистіша за цю вульгарну бестію, що ще трохи потерпіти, і мої муки скінчаться, і я знов опинюся в обіймах, що пахнуть сіном і ліліями. Я намагався по деталях відтворити в уяві ту нашу останню зустріч, але замість Валі несподівано в моїх обіймах опинилася Сніжана. Стало душно і млосно, і я вийшов у сад. Нарву їй тих яблук, вихопилася зрадлива думка, може, відчепиться й дасть мені спокій.
– Приніс таки! – усміхнулася полковниківна. Вона сиділа на канапі в куценькому халатику, виставивши на показ свої засмаглі ніжки, поруч стояв журнальний столик, пляшка “Шампанського” на ньому й касетний магнітофон, із якого лилася легка музика.
Я завмер посеред кімнати, вражений і ніжками, і голосом, і усмішкою, і очима, що ясніли чимось забуто близьким із далекого-далекого світу.
– Ходи сюди, не бійся! – лагідно мовила Сніжана. – “Шампанське” вмієш відкорковувати?
Доки я відкручував дріт і здирав фольгу, Сніжана принесла із серванту два келихи. Бахнув корок, я поквапливо став наливати. Вона випила, взяла яблуко й надкусила.
– Пий! – підійшла ледве не впритул і підштовхнула догори мою руку. Дівчина пахла вином, яблуками і хмелем. Ці запахи вдарили в голову дужче, ніж випите “Шампанське”, в очах затьмарилось, і я зрозумів, що вже не належу собі.
Вона піднесла до моїх вуст надкушене яблуко з червоними слідами помади на білосніжній м’якоті.
– Смачно? – прошепотіла спокусниця, обвиваючи руками мою шию. – А я ще смачніша…
***
Я розкошував зі Сніжаною до кінця літа. Вона приїжджала на дачу двічі, а то й тричі на тиждень, зрозуміло, таємно від батьків…
На початку листопада я звільнився з армії, але поїхав не додому, а в Ташкент – попрощатися зі Сніжаною. Вона мешкала не в гуртожитку, а наймала кімнату. Наше прощання затягнулося до Нового року… Потім я там знайшов роботу, перевівся на вечірнє відділення місцевого профільного вузу.
Зі Сніжаною забувалось усе. З нею було легко, сонячно, просторо й затишно в кімнатці на околиці гомінливого міста. Інколи, правда, крижинкою втрати застигала в грудях думка про Валю, але палке Сніжанине кохання швидко розтоплювало її, і я знову забувавсь у наркотичному його плині теплими узбецькими ночами.
На літніх канікулах Сніжана поїхала до Фергани відвідати батьків. Про мене вона їм і досі не розповіла, та обіцяла нарешті сказати, бо восени ми таки запланували розписатися.
Поїхала на тиждень, але минув другий і третій, а вона не поверталася. Змучений невідомістю, я марно вичекав ще тиждень, а тоді поїхав у Фергану.
Була субота, тож подався відразу на дачу. Подвір’ям тинявся солдатик у розхристаній сорочці. Гукнув його.
– Чого тобі? – обернувшись, чвиркнув крізь зуби слину.
– Здоров, земляче! – мовив йому українською. – Як воно служиться на посту номер один?
– О! А звідки ти знаєш про пост? – здивовано запитав також українською.
– Бо сам на ньому був, – усміхнувсь у відповідь.
Солдатик запросив на подвір’я, де все ще не встигло вкритися пилом забуття, повів у сторожку, бідкаючись, що не має чим пригостити земляка та ще й свого попередника. Але я мав у дипломаті пляшку вина, тож радості в служивого не було меж.
Ми випили, розговорились, і коли я став розпитувати про полковника і його сімейство, солдат, сам того, зрозуміло, не бажаючи, ударив мене нижче пояса страшною звісткою:
– А в командира горе: дочка його, ти ж, мабуть, її знав, розбилася на машині…
– Як? Коли? – кров застигла в моїх жилах, а серце провалилося в холодну безодню.
– Тижнів три тому, на смерть...
***
Я давно вже міський мешканець, і в селі буваю рідко. А коли все ж випадає нагода влітку, то неодмінно виходжу в луг. Йду між свіжими покосами, стіжками духмяного сіна й приходжу у свою юність. Скошені трави пахнуть Валею, її цнотливими поцілунками… Потім заходжу в сад, зриваю білобоке, налите соком яблуко, і бачу Сніжанині полум’яні очі, що бризкають жагою…
Ігор Славич
| Comments: |
