Баба Наталка в чотири роки вилікувала свою сестру

Баба Наталка

«Гроші за зцілення ношу до церкви»

Ті, хто просить в баби помочі, майже не реагують на її бурчання. Бо інколи, перш ніж прийняти, бабця Наталка може добряче насварити своїх пацієнтів. Вона й сама у цьому зізнається:
– До мене ідуть ті люди, що вже не маю ради з ними. То я свару їх, чого вони йдуть. Але моя сварка теж допомагає. Я не можу навіть роздягнутися, щоб спати лягти, бо приїжджають навіть вночі і везуть до слабих. Одне – з хати, друге – в хату. Їдуть з усієї Західної України і ще здальша.
Хоча ця народна цілителька інколи й побурчить від перевтоми, проте нікому не відмовляє. На запитання, звідки в неї цей дар, пояснює просто:
– Мій дідо лікував усякі хвороби. Од нього всі йшли здоровими. Мені так не далося. Та люди кажуть, що я їм помагаю. Мала була й питала маму, чим люди сі лічать? Вона засміялася й сказала, що всіляким зіллям. В мене була сестра молодша на рік. Вона плювала на плиту, яка топилася, й на лиці висипали пухирі. Плакала, що болить. Мама палила якесь дерево і присипала ним ті пухирі. Ніц не помагало. Ми гралися, і я пальчиком торкалася до них і казала: “Тут буба, тут буба”. На рано у неї нічого на лиці не було. Ніхто й не догадався, що то допомогло. Мала тоді чотири роки. А по війні до мене почали йти люди слабі, бо як кого мацала, тому легше ставало. А дуже багато було з дітьми, які мало не вмирали.
Жила на Східній Україні – їздила туди хліб заробити – і там в одній сім’ї захворіла дитина, що мала чотири місяці. Якось побачила батька того, а він теж звідси, з Заходу, й питаю, чого сумний? А він, мовляв, дитина помирає. “Біля тебе хреста не видко, – кажу йому, – принеси, подивлюся”. Вилила на віск, поносила, й маля почало плакати. Сказала, що робити і прийти ще раз. Через тиждень здибалася з ним і питаю, чого не приходиш. А він мені: “Ми як повернулися від тебе, спали усі, як по купелі. Дитина спала сутки так, що слухали, чи дихає, і вже тепер здорова”.
Там, на Сході, до мене йшли люди, що я аж плакала. А свекор каже: “Ти, бендерко, – так мене називав, – не плач, а постав дорогу плату, й ніхто йти не буде”. А я грошей не беру. Ті, що люди дають самі, несу до церкви. Мені пенсії хватає на прожиттє. Можу, коли треба, взяти з тих, котрі залишають люди, що розходяться, чи ще якусь біду мають з гуляння. Але і ті гроші переважно даю у церкву. Люди йдуть до мене перед операцією і кажуть, що потім вже й операції не треба робити. А ще як потримаю руки на тій жінці, яка не може мати дітей, то вона вродить. Чоловікам бездітним не помагаю, бо будуть тоді гуляти.
Дуже страшних людей бачила і стільки гріхів чужих на себе взяла, що сама уже не маю сили, ледь лажу по світі. Встану в неділю, вип’ю таблетку і, думаю, полежу, але чую, як щось у вікно стукає. Збираюся та й помалу суну до церкви.

«Багаті просять милостиню, а їм ніхто не дає»

– Бабцю, а правда, що Ви рай бачили? Таке від людей чула.
– Якось думала, як то я всім помагаю, бо лікувала хвору дитину і вже сили не мала після неї. До мене прийшов чоловік гарний з косами і в одежі такій, як ризи, з двома дітьми, а їм десь по три роки. І покликав з собою. Вийшла з ним надвір, кругом квіти білі-білі. І така легка я зробилася. Піднялися високо, що хати, як відра, а люди, як ляльки. Дивлюся, такий луг, а там усе голубе й людей багато. Говорити не можуть, а так, як діти малі, деякі слова кажуть. А на білому лузі люди місця собі не можуть знайти. Запитала в чоловіка, що привів мене туди, що з ними? Він казав, що на землі вони були п’яницями. Тут декого скидали в пропасть і вони оберталися в дичину, а коли падали, страшними голосами верещали. На льоту їх підхоплював якийсь дикий птах і розривав на частини. Потім вони знову оживали. То були ті, хто на землі людей вбивав. Зі мною ніхто не говорив, тільки як питала, то відказували. Багаті там сиділи й просили милостиню, та їм ніхто не давав. Ті, хто дітей покинув і жінку, ходили вимазані смолою, від якої такий сморід, що такого не чула. Вони хочуть до голубого лугу потрапити, а їх не пускають. Хто легко тут працював, там стежкою до високої гори викочує великий білий камінь, а дорога довга. На тому голубому лузі нічого не болить, а дихається легко, що не хотіла назад вертатися, але мені не дозволили там остатися. І такі запахи гарні, що таких тут не чула, і трави такої зеленої не бачила. Трудно потрапити туди – хоч краплю Ісуса Христа треба мати у своєму серці. Трудно, дуже трудно знайти тих, хто має краплю Ісуса Христа. Люди багато зла роблять один одному. Приходять до мене і просять: “Зроби так, щоб на тому подвір’ї нікого не стало”. Кажу: “Такого не робила і робити не буду. Іди туди, де зле роблять. Я й так грішна”. Чого я вже тільки не перевиділа... 
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Івано-Франківська область

• Нравится
•