Перші кроки – у п’ять років

У 53-річної Тетяни Лук’янець із селища Люблинець Ковельського району троє дорослих доньок. А п’ять років тому з’явився ще й синочок Михайлик, який з діагнозом “дитячий церебральний параліч” не міг самостійно ходити. Страшно подумати, що було б з хлопчиком, якби не Тетяна Федорівна. Ця жінка не скаржиться і не нарікає на долю, а смиренно все приймає і щоденно виконує найголовнішу заповідь: “Люби ближнього свого, як самого себе”.У 2005-му році, коли вона забрала безпорадну дитину від його батьків, Михайлику ще не було й чотирьох років.
– Зателефонували сусіди з села Пісочне – це моя батьківщина, – згадує жінка, – і сказали: щось робіть, дитина кинута напризволяще. Михайлик – син мого меншого брата. Народився хворим на ДЦП, але батькам за горілкою не було часу за ним дивитися. Він не ходив, майже не рухався, тільки лежав недоглянутий у ліжечку. Часу на роздуми не було, ми поїхали і відразу забрали його  до себе в Люблинець. У хлопчини – дитячий церебральний параліч, і з перших днів від народження треба було його лікувати, але ніхто ним і не займався. Так він жив, ніжки в нього не рухалися і не розвивалися.
Мишко з першого дня став казати на Тетяну Федорівну “мама”. Жінка неодноразово пояснювала: вона його тьотя, але він вперто повторював: “Мама”. І ще зробив свій власний життєвий висновок: “В кожної дитини повинна бути мама. Тепер і в мене є”.
Михайлика обстежили районні та обласні медики. Розпочалося лікування, яке не давало ніякого ефекту. Але масажисти запевнили: хлопчик буде ходити, тільки ще потрібно пройти курс реабілітації в клініці професора Козявкіна у Трускавці. Та де звичайному маляреві взяти п’ять тисяч гривень на путівку? Тетяна Лук’янець поступила за біблійним принципом: “Стукайте, і вам відчинять”. Звернулася до ковельських митників – і їй допомогли.
– Ми лікувалися двічі в клініці Козявкіна, але добре було б ще кілька разів там побувати. Ефект значний і дуже позитивний, – розповідає Тетяна Федорівна. – Добре пам’ятаю, коли Мишко самостійно постояв півхвилинки. Це для нього був перший успіх. Згодом міг нагнутися і встати. Так день за днем вчився рухатися. І коли йому виповнилося п’ять років, зробив перші кроки, став самостійно ходити. Ми всі були щасливі. Дитині й зараз важко ходити, але він старається, моя дочка з зятем подарували велотренажер.
Її любові на всіх вистачає, а життєві випробування ця небагатослівна жінка приймає гідно. Похоронила свою маму, а після смерті чоловіка тепер доглядає свекра.
Мати хлопчика загинула три роки тому, а батько дуже рідко навідується до дитини.  Тетяна Федорівна каже, що Михайлик радіє і відразу просить: “Тату, не пий…” А той тільки слухає і мовчить...
На запитання про друзів хлопчина, не задумуючись, каже: “Мій найкращий друг – мама”. Такої щирої відданості і дитячої любові до матусі не доводилося бачити. Михайлик бере жінку за руку, кладе голову їй на коліна, пригортається до неї і обнімає міцно-міцно. Звісно, на любов відповідає взаємністю.
Мишко  не може відвідувати школу і навчається за індивідуальним планом, вчителі приходять до нього додому. Йому найбільше подобається англійська мова і читання. Тетяна Федорівна показує перші зошити, коли школярик навіть не міг добре ручку тримати. Скільки знадобилося зусиль і терпіння, щоб неслухняні дитячі пальчики навчилися виводити букви, можна тільки здогадуватися.
Михайлик похвалився: він перейшов у третій клас, вже вміє гарно писати і відразу демонструє майстерність, бере зошит, сідає за свій столик і старанно каліграфічним почерком виводить: “Я люблю свою маму!!!”
На запитання про те, ким би він хотів бути, восьмирічний хлопчина сказав фразу, яка нас вразила: “Ще треба десять класів прожити, а це дуже багато”. Він не по роках серйозний і ставить недитячі запитання. Якось хлопчик поцікавився: “Мамо, а що зі мною буде, коли ти помреш?..”
Кость ГАРБАРЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО   

• Нравится
•