«Маємо такі документи, за які на світових аукціонах заплатили б великі гроші»

Якби підняти усі архіви, які маємо, то, певно, на чимало подій ми подивилися б по-іншому. Зараз потроху над цим починають працювати не лише працівники архівів, а й інші документалісти. Та прерогативою архівістів залишаються більш буденні справи, хоча теж не менш важливі, бо інколи вони дуже впливають на долі людей. Про це та інше йшла мова з директором Державного обласного архіву в Рівненській області Миколою Григоруком.– Миколо Івановичу, зараз стало модним, зрештою й нормальним, знати свій родовід. А де, як не в архівних документах, ще можна почерпнути найбільше необхідної інформації. Навіть відомо, Ви допомогли відомому російському політику Жириновському віднайти сліди його родини на Рівненщині?
– Допомогли. Жириновський довідався, що його дід проживав в Україні, мав майно, й хотів навіть, щоб йому повернули компенсацію за націоналізовану спадщину. Спочатку із запитом про предків Жириновського до нас звернулася “Комсомольська правда”. Коли він сам до нас прибув, попросили, аби документально підтвердив, що є нащадком тієї особи, яку розшукує, і він показав відповідні документи. Його діда Іцка-Айзіка Ельдейштейна віднайшли за списками виборців до Косто-пільської міської думи 1930 року. Він проживав там до Другої світової війни. Разом із Ільком Яхнюком мав тартак (пилораму), на якій працювало 300 робітників. Крім лісопилки мали фанерну фабрику. Фанеру поставляли за кордон, тобто дід Жириновського був не бідним чоловіком. Уже сам Володимир Вольфович розказав, що німці розстріляли тут усю сім’ю дідову. Врятувався тільки один син, його батько Вольф, який потрапив до Петербурга. Коли його мати вийшла вдруге заміж, він тоді змінив прізвище на Жириновський. Саме це посвідчення й показав нам.
Що стосується успадкування дідового майна, то це неможливо. Дід брав велику суму німецьких марок у польському банку, щоб заснувати своє підприємство, і не сплатив їх. Фабрику і навіть будинок  націоналізувала радянська влада, а потім німці її спалили. Отож, Жириновському спочатку треба погасити борг діда перед Польщею, а тоді вимагати від Німеччини компенсацію за спалений завод. Тому претензії до України не мають жодного юридичного підгрунтя.
До нас приїжджали нащадки Потоцького, аби теж знайти усі дані, які стосуються майна їхніх предків. Громадянин Ізраїлю розшукував батька. Ми віднайшли йому необхідні документи і навіть фото батька, про що повідомили листом.
Своїм родоводом цікавляться вже й українці, проте іноземці більше. А ті поляки, які віднайшли у нас документи, що до 1 вересня 1939 року вони були громадянами Польщі, отримують від уряду грошову компенсацію за втрачену в Україні нерухомість.
– І який архівний фонд Рівненської області?
– Маємо більше чотирьох тисяч фондів, а це більше мільйона справ. Є документи XVI століття, навіть купчі грамоти на пергаменті. Піднімаємо усі церковні книжки. Є чимало іпотечних справ, більше 25 тисяч, за якими знаходимо майно. Справи є різні: одні на аркуш паперу, інші – на цілу папку.
Багато справ, які стосуються наших громадян, знаходиться в Любліні, Кракові. Нічого не знаємо про розстріляних в Рівному людей німцями у роки війни. Хоча переконаний, що усе фіксувалося на папері, думаю, документи глибоко заховані в німецьких архівах. Зараз важко повернути будь-які документи – усі хочуть мати їх у себе. А на повернення копій необхідні кошти. У нас є унікальний фонд документів про ОУН-УПА, над якими треба скрупульозно працювати. Це первинні документи, які показують їхню діяльність. Поляки видали сотні книг про волинсько-польські події, а у нас про це поки що тенденційне висвітлення.
– Чи є документи, які комусь невигідно оприлюднювати?
– Практично усі документи радянського періоду маємо. Можливо, щось знищили, але про це невідомо нічого. Хоча завжди на період війни в обкомах були “особі папки”, яких у нас нема. Коли проголосили незалежність, чимало документів вивезли у Москву, як багато чого цінного туди вивозили. У нас зберігаються архіви гебітскомісаріатів, які діяли в період війни на Рівненщині. Є такі документи,  за які на світових аукціонах заплатили б великі гроші. А інколи звичайний документ, який підтверджує, що людина працювала там-то і має такий-то трудовий стаж, дає їй немало – набагато більшу пенсію, аніж мінімальна.
Роботи в архіві дуже багато, але, на жаль, не вистачає спеціалістів. Щоб мати повноцінний колектив, потрібно ще 24 працівники. А у нас їх усе скорочували. І тепер, якщо у Житомирі є 63 працівники, Луцьку – 54, Хмельницькому – 57, то у нас – 40. Архівними документами займається всього 22 спеціалісти. Коли мене призначили сюди директором, умови для роботи взагалі були жахливі. Привести усе до пристойного вигляду, встановити телефони і забезпечити працівників бодай комп’ютерами було нелегко, але ми це зробили. І навіть минуло року за професійними показниками посіли сьоме місце серед 28 регіональних архівів, не маючи тієї оргтехніки, якою забезпечені багато обласних архівів. Перед нами ще чимало роботи, аби почуватися не в кам’яному віці, а працювати при сучасному обладнанні, удосконалюючи й поповнюючи архівну базу.
Ольга ЖАРЧИНСЬКА,
Рівненська область

• Нравится
•