Біль і сльози однієї чернігівської родини
Продовження. Початок у №16-24З кожного двору усе вимітали державі
В селі почала встановлюватися нова влада. Керівниками (головою колгоспу і сільської ради) призначили фронтовиків-інвалідів, але не місцевих. Вони не мали ні освіти, ні досвіду, але мали партквиток і бажання підкорити усіх. Швидко відновили колгосп. Люди здали до колгоспного двору весь реманент, зігнали худобу, яку окупанти повернули їм. Правда, кращих коней конфіскували “визволителі”. Отож навесні в полі використовували навіть корів.
Влада зробила життя нервозним, щотижня з району приїжджали різні уповноважені. З сільським головою вони ходили від хати до хати й обкладали людей податками. Кожен двір задарма мав здати державі певну кількість молока, м’яса, яєць, збіжжя, овочів і навіть вовни. Відсутність у господарці корови чи вівці від податку не звільняла: не маєш товару – плати грішми.
Найбільше “діставали” фінагенти, котрі агітували підписатися на грошову державну позику. Ці компанії проводилися щороку. Причому позику мусили сплачувати усі дорослі члени родини. Гроші йшли на потреби фронту і народного господарства. Баба безліч цих облігацій зберігала в старенькій хустині. Але жодна з них не принесла користі родині. Праця в колгоспі оплачувалася трудоднями, за які в кінці року давали якийсь мішок зерна. Горе було тій сім’ї, яка не виробила встановленого мінімуму трудоднів: присадибну ділянку у неї обрізали до самої призьби, худобу на колгоспному полі не дозволялося випасати, а ще виключали з колгоспу. Де було подітися? Люди не мали паспортів і за межі села виїхати не могли. А отримати справку від голови про виключення з колгоспу теж було великою проблемою, бо вона давала можливість вирватися з “колгоспного раю”, шукаючи щастя у місті. Гроші в селі можна було заробити лише на базарі, збуваючи там домашню продукцію, яку відривали від напівголодних дітей.
Тому найчастіше молоді чоловіки після демобілізації не поверталися у село. А от підлітків після семирічки забирали у ФЗУ (фабрично-заводські училища). Там навчалися і жили в умовах казарми: їх готували для робітничих професій. Термін навчання не більше одного року. Багато моїх друзів направлені були у ФЗУ Донбасу. Ніхто з них не повернувся у село. Один із однокласників загинув на шахті у 17 літ!
Не можу не згадати й “совєцького карандаша”! І до війни, і після він сповіщав “куда следует” про те, хто що сказав чи зробив. Якщо говорилося недобре про “совєтську власть”, таких забирали у далекі табори. На кожен район чиясь підла рука доводила рознарядку: скільки треба мулярів, водіїв, трактористів, просто здорових людей. І “карандаші” писали, обмовляючи безвинних людей, які потім задурно розбудовували державу. А Організація Об’єднаних Націй, куди на той час входив і Радянський Союз, наче оглухла і осліпла, не помічаючи того, що робилося у цій державі, яка підписала “Декларацію прав людини”. Послідовники оцих карателів стали носіями незалежної України! А точніше її ВОРОГАМИ! Хочеться сподіватися, що з Божою поміччю в нашого народу проснеться відчуття національного сорому і він нарешті прозріє. Ось тоді й прийде воля! Жадана, окроплена вражою кров’ю. І буде суд над нашими ворогами!
Володимир БОЙКО
| Comments: |
